Лада Наконечна: Мистецтво між банальністю та пошуком нових форм

Лада Наконечна — постать, яка в українському сучасному мистецтві стоїть окремо. Співзасновниця групи «Р.Е.П.» та освітнього проєкту «Метод Фонд», лавреатка Премії Малевича, вона поєднує власну художню практику з викладанням, кураторством і дослідженнями. Нині мисткиня завершує проєкт як дослідниця Documenta Institute у Касселі, а її роботи можна побачити в колекціях музеїв Польщі та Німеччини.

У розмові про мистецтво в часі війни Наконечна порушує тему, яка стає дедалі відчутнішою: українське мистецтво ризикує втратити свою глибину, перетворюючись на впізнавані образи втрати, травми та стійкості. «Мистецький простір тяжіє до гомогенності, а у своїй повторюваності та передбачуваності навіть до баналізації», — зауважує вона. Художниця наголошує: бажання бути почутим штовхає до спрощення, і це стає пасткою, коли мистецтво перетворюється на ілюстрацію очікувань, а не на живу мову.

Показовим для Наконечної є приклад Павла Хайла — військового, який не полишає фотографію. Його серія «Тримати лінію» поєднує нейтральні пейзажі, зняті з українського боку, та кадри з російських FPV-дронів. Для стороннього глядача ці зображення — просто природа, але знання місця перетворює їх на питання життя і смерті. Ця робота, за словами Наконечної, утримує в одній формі універсальне і конкретне, нагадуючи, що сприйняття завжди локальне.

Окрема тема — інституційні виклики. Наконечна переконана: поки в Україні не сформовано повноцінного поля сучасного мистецтва — з критикою, академічними дослідженнями, освітою та глядацтвом, — твори, народжені з українського досвіду, будуть сприйматися через зовнішню оптику. «Експорт страждання» — так вона називає канали, через які українське мистецтво досягає західної публіки. Це, на її думку, звужує складність до впізнаваного, але не дає говорити про суть.

Мисткиня не уникає гострих питань. Вона критикує міф про «складність» сучасного мистецтва, наголошуючи, що це виправдання для пасивного глядача. Водночас Наконечна застерігає від інструменталізації мистецтва державою: «Якщо мистецтво буде інструменталізоване державою на системному рівні, то буде кінець демократичному суспільству, яке ми у війні й виборюємо».

Її власна практика — приклад того, як мистецтво може лишатися чесним. Інсталяція «Здобич», створена для виставки «Цей кіт намальований під час війни», розповідає про кристал із люстри Маріупольського драмтеатру, викрадений Росією. У російському музеї він підписаний нейтрально, але Наконечна перетворює його на портал, що змушує замислитися: що ми робимо з пам'яттю і як не дати маніпуляціям стерти факт.

Підсумовуючи, Наконечна нагадує: мистецтво — це життєва практика, яка приймає різні обличчя. Її різноманітність та інклюзивність — якості майбутнього, але лише за умови, що ми не піддамося спокусі спрощення. «Викликом для мистецтва є контекстуальність — здатність точного і вчасного висловлювання, але не тимчасового, навпаки, такого, що може засвідчувати час у всій складності».