Українське Слово

Нову книгу про репресованих земляків підготував до друку син волинських спецпоселенців Сибіру, мешканець російського міста Ханти-Мансійська Леонід Струсь. Також він записав альбом пісень рідною мовою, які приясвятив пам'яті цих людей. Леонід Струсь домагається створення в Ханти-Мансійському окрузі меморіального музею спецпоселенців і прагне, щоб Україні не забували про земляків, які вимушено стали сибіряками. 

Матері Леоніда Струся нинішнього року могло б виповнитися 100 років. Саме їй (виселеній у 1940 році уродженці волинського Воротніва, доля якої віддзеркалює долі усіх вигнанців сталінських часів) автор присвячує свою нову книгу. Перша книжка, під назвою «Мерзлота», стосувалася життя кількох виселених до сибірського села Зенково волинських родин. Нині Леонід Струсь розширив своє дослідження, пояснюючи це тим, що поряд з українцями подібної долі зазнали молдавани, євреї, калмики та представники інших народів. Їхні поламані долі послужили фундаментом для розвитку доти неосвоєного краю.

«Основу економіки Югри (Ханти-Мансійського автономного округу) багато в чому заклали спецпоселенці – «люди особливої соціальної категорії», як їх називали в окружній енциклопедії «Югорія». Вони справді були особливими. А зараз вони мають статус реабілітованих. В окрузі їх більше двох тисяч трьохсот осіб», – зазначає Леонід Струсь. 

Краса на кістках

У сучасній столиці Югри – Ханти-Мансійську – життя б'є ключем. І при цьому мало хто знає та замислюється, що тут було у часи сталінських чисток «ворогів народу». 

«Уся ця краса відбувається в чудовому культурному центрі «Югра-класік», побудованому поряд із «розстрільним» місцем, де в 30-40 роки пролилася кров невинних. І на їхніх кістках стоїть столиця Югри. У роки політичних репресій в окрузі розстріляли 970 людей. Детальніше про це Україна дізнається з моєї нової книги в 2012 році», – сподівається Леонід Струсь.  

Більшість українців Югри не усвідомлює себе зараз саме як представників цього народу, констатує дослідник. Немає в них і власних шкіл чи культурного центру. Як зазначає Леонід Струсь, така «забудькуватість» – не провина, а наслідок багаторічної політики Радянського Союзу. Адже багатьом із репресованих після повернення в Україну влада намагалася довести, що в батьківських краях на них не чекають. А декому давали добу на роздуми щодо виїзду назад. Ці та інші життєві історії описані в рукописі майбутньої книги, розповідає автор.     

«І як нам у Росії все подавалося?»

«Побувавши на Волині, в музеї Уласа Самчука і на Козацьких могилах, на місцях розстрілів у Луцьку, доторкнувшись до непростої історії України, послухавши пісні волинської письменниці Сіми Кордунової, я багато на що поглянув іншими очима. І як нам у Росії все подавалося?», – запитує сибіряк із Волині.

Нещодавно Леонід Струсь із дружиною побував на весіллі племінниці на Волині. Вінчання молодих відбувалося у відреставрованій воротнівській церкві, де 1935 року поєднали долі його батьки.

​​​​​​«Тягне повернутися до родинних коренів, до витоків. Мої пісенні вірші, чудово перекладені українською мовою, щемливим теплом лягають на душу. Милує слух українська мова моїх рідних у селах Воротнів, Лище та в місті Луцьку. Там я відчуваю, що не чужий. Червоні маки у хлібному полі туманним ранком навіяли таку ностальгію, що за півгодини я написав 20 куплетів, і народилася пісня «Повернення до витоків». Планую випустити альбом пісень, присвячених пам'яті жертв репресій. Можливо, для мене це головна моя місія – щоб Волинь пригадала імена багатьох. У тому числі моїх батьків», – розповідає Леонід Струсь.

Джерело: Радіо Свобода