Презентація документального фільму «Три історії Галичини», яка відбулася нещодавно у Києві, стала яскравою подією, зокрема, у колах істориків, документалістів, журналістів. Після Києва, у рамках всеукраїнського обговорення історичної пам’яті про події Другої Світової Війни на Галичині під гаслом «Правда, що об’єднує», презентації цього фільму пройшли також у Харкові, Львові, Чернівцях і Одесі. А перед тим фільм вже демонструвався у кінотеатрах США, Канади, Німеччини, Англії та Франції.
Стрічка описує три людські долі у вирі подій Другої Світової війни на Галичині: української, єврейської та польської. Опинившись між Гітлером і Сталіном, кожен з героїв своєї історії, ризикуючи життям, діяв так, як підказувала совість. Три долі, три нації — одна правда, зворушлива своєю щирістю.
Українка Ольга Онишко та ліванка Сара Фаргат познайомившись у Вашингтоні на факультеті кіномистецтва, вирішили зняти фільм, який через історії конкретних людей показав би складну історію Галичини та стосунки між українцями, поляками і євреями. Реалізація фільму тривала п’ять років. Під час зйомок у Бориславі, Львові та польському Перемишлі з’являлися нові ідеї і герої.
Перша частина — про єврейського хлопчика з Борислава Аарона Вайса, родину якого протягом 18 місяців переховувала українка. Він згадує, як перед війною українські, польські і єврейські діти гралися і дружили. Але війна все змінила: українські хлопці почали служити в поліції, тоді як євреям довелося переховуватися. І ховали їх, ризикуючи своїм життям, ті ж сусіди — українці та поляки. Після війни євреї, звичайно, могли виказати енкаведистам тих українців, які під час окупації були на службі в німців, та не зробили цього, що дало тим можливість урятуватися в Польщі. Сьогодні пан Вайс викладає історію в Єрусалимському університеті і щороку влітку організовує в Уневі спільні українсько-польсько-єврейські молодіжні табори для того, аби молоді люди різних народів пізнавали культури одні одних і знаходили собі друзів.
Друга історія — доля зв’язкової УПА Ольги Ільків. Арештована у Львові, вона витримала тортури НКВС, нікого не виказавши, але отримала максимальний термін ув’язнення — 25 років суворого режиму. Та найважчим для неї було те, що її дітей забрали в дитбудинок, змінили їхні імена і пообіцяли Ользі, що вона ніколи більше їх не побачить. Однак, і серед енкаведистів знайшлися люди, які допомогли їй спочатку дізнатися про дітей, а потім — після 14 років ув’язнення — вийти на волю, не принизивши себе каяттям. Та діти, виховані цілком в комуністичному дусі, довго соромилися матері і лише згодом зрозуміли та оцінили її героїзм і самопожертву.
Третя частина — розповідь про римо-католицького священика Станіслава Бартмінського, який у 60-ті роки приїхав у Перемишль, де тоді ще дуже відчувалася ненависть між поляками і українцями внаслідок жахливих етнічних чисток 40-х. Він поставив собі за мету внести злагоду і мир у ворогуючі спільноти. Поза тим, він узявся відновлювати покинуті греко-католицькі храми і могилки, а також єврейські цвинтарі. Сьогодні — вже на пенсії — він пише сценарії до популярного серіалу «Парафія» («Plebania»), в якому також зачіпає теми міжнаціональної толерантності і поваги.
Герої документального фільму розказують свої історії без надмірного драматизму. Пережитий ними біль з часом перетворився у досвід, яким вони діляться з глядачем з почуттям прощення та мудрості.
Закладені у фільмі ідеї донесені дуже виразно. Зокрема, про те, що справжній патріотизм формує повагу до інших націй. Що не варто відкидати чужу культуру, а навпаки — збагачуватись нею. А, оскільки у ті часи національна і культурна приналежність визначалася релігією, то йшлося про взаємну толерантність і релігійну терпимість.
Фільм показує, як у важкі часи між етнічними ворогами виникала взаємна повага, що проявлялася навіть у взаємодопомозі. Автори роблять наголос на тому, що справжні герої не ті, кому ставлять пам’ятники, а прості люди, які живуть серед нас. І картина це доводить. Попри пережиті жорстокі випробування, герої фільму не лише не перетворюються з жертв у тиранів (що загалом властиво людській природі), а навпаки — залишаються праведниками, допомагаючи іншим.
Богдан Олексюк
|
|
Правда, що об’єднує
