Зачарована Десна Довженка: світ, який існує лише в словах

Олександр Довженко — постать, без якої немислиме українське й світове кіно ХХ століття. Його «Земля» давно стала каноном, але в міжнародній рецепції митця часто сприймали крізь радянську оптику, нерідко зараховуючи до російської культури. Нове англомовне видання повісті «Зачарована Десна» (The Enchanted Desna), яке підготували Алі Кінселла та Дзвіня Орловська, повертає в поле зору безпомильно українську ідентичність Довженка — виразно присутню в його літературній творчості.

Назва твору одразу вмикає знайому з казок двозначність: «зачарований» означає і сповнений чару, і зачаклований, виведений за межі звичного плину часу. Окреслюючи простір дитячих спогадів як зачарований, Довженко заводить нас на територію, де діють правила міфологічно-казкового світу. Тут рибини й комарі можуть мати ненормально великі розміри, пращури коней мали крила й возили пророків, а берегами Десни прогулюється екзотичний для цих теренів лев. Люди подані не стільки через характери чи психологічні портрети, скільки через казкові функції й гіперболізовані риси.

Ефект очуднення потрібен Довженкові, щоб перетворити закутки дитячих спогадів на зачарований притулок, куди, промовивши певну комбінацію слів, можна знову зазирнути. Бо в реальності цей світ уже був незворотно змінений радянською колективізацією, Голодомором і репресіями, а згодом — Другою світовою війною. Замість згаданих у повісті людей — дим і попіл спогадів. Маленькі комарі і звичайна риба. І ніхто не сидить на дахах із телятами, чекаючи на порятунок від повені, бо порятунок не прийде.

Перша редакція «Зачарованої Десни» була завершена 1948 року. У квітні 1942-го, в евакуації, Довженко записував у щоденнику: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у манесенькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться». Тож це не просто спогад про світлий світ дитинства, а болісне навіювання собі картин зі світу, який назавжди втрачено.

Для створення цієї повісті Довженко повсякчас звертається до прийому сну, розсипаючи впродовж тексту нагадування, що описаний світ уже було знищено. Найбільший перегук із реальним кінцем світу з’являється в епізоді про Великдень під час потопу, коли всі мешканці села були змушені вилізти на дахи власних хат з усією своєю худобою і чекати на порятунок. Цей старозавітний образ важливий: на символічному рівні це вода, яка знищує старий світ за його гріхи. Описавши цей епізод, Довженко перемикає нас зі сну в реальність, говорячи, що його рідне село змиває з землі інший потоп — потоп вогню Другої світової. Біблійна катастрофа, яка в зачарованому світі дитинства була лише тимчасовим випробуванням, у реальності справді відбудеться — і цього разу повернення до колишнього життя не буде.

Зображуючи село свого дитинства, Довженко майже не дає етнографічної панорами. Натомість він перетворює персонажів на пантеон родинних божеств. Верховний бог — дід, якого малий Сашко впізнавав на іконах: святі тримали в одній руці щось схоже на сільничку, а жест другої руки нагадував рух діда, коли той збирався взяти зубчик часнику. Прабаба — цілковито язичницький феномен, яка постійно всіх проклинає; її сприймаєш не як злу, а як стихію, грізну, але неуникну, як злива чи буревій. Косар Самійло височіє над рештою — і тут не можна не згадати, що українська народна назва сузір’я Оріон — Косарі. Прадід-чумак відсилає до двох доріг — земної, що пролягає через Україну, і небесного Чумацького Шляху, який сполучає небо та землю, світ живих і мертвих. Четверо померлих братів оповідача, які ще живими сідали на тин, мов горобці, і починали співати, після смерті перетворюються на пташок — символи чистих душ, що прилітають час від часу на рідне обійстя.

Уся повість зіткана більшою мірою з образів і обривків ситуацій — перед нами потік спогадів і напівсон, у якому пливе оповідач. Його зачарована Десна перетворюється на велику міфічну річку життя, з якої він встигає вихопити тільки уламки, які зносить війна і час. Хоча в книжці наявна міфологічна площина, її складно беззастережно поставити в один ряд із творами, що зберігають пам’ять про традиційні світи, зруйновані колоніальним чи модернізаційним насильством, як-от «І прийшло знищення» Чинуа Ачебе чи «Маїсові люди» Міґеля Анхеля Астуріаса. Але в письмі Довженка є спроба зберегти зникомий культурний космос українського села, який за життя автора руйнували урбанізація, індустріалізація, радянська колективізація, репресії та війна.

Реальність, яку ми бачимо щодня, крихка і зникома. У «Зачарованій Десні» Довженко спробував вирвати з вогню Другої світової війни світ свого дитинства. Так само сьогодні музейні працівники рятують і оцифровують колекції, яким загрожує російська війна проти України, а люди з прифронтових і тимчасово окупованих територій, коли випадає нагода, намагаються зачаклувати в словах власні історії. Довженко зачарував спогади про рідне село поміж слів, даючи нагоду всім, хто сьогодні розгортає сторінки «Зачарованої Десни», доторкнутися до прекрасного світу тих часів, коли риба в Десні й комарі біля річки були гігантськими, коні мали крила й возили на спинах пророків, а Бог сидів на лаві біля дому, тримаючи в одній руці сільничку, а в іншій — зубчик часнику.