Не боятися ТЦК: як працює Центр рекрутингу української армії

У березні 2025 року журналіст та історик Дмитро Шурхало ухвалив рішення піти до війська. Його шлях до Збройних сил України пролягав не через військкомат, а через Центр рекрутингу української армії. «Це було абсолютно буденно. Нічого неординарного в цьому немає», — згадує він.

Перший такий центр відкрили у Львові в лютому 2024 року. Нині їх в Україні вже 49. У Києві працюють два — на правому та лівому берегах. Це пілотний проєкт Міністерства оборони, який має запропонувати прозору модель залучення людей до служби.

У центрі панує спокійна атмосфера. У холі — дитячий куточок, шкіряні дивани, кондиціонер. Жодної метушні чи напруги, яку часто пов’язують із ТЦК. Фахівчиня Наталія пояснює: «Ми гарантуємо повну конфіденційність. Хоче бути Григорієм, буде Григорієм, хоче бути Володимиром, буде Володимиром». Тобто навіть ім’я називати не обов’язково.

Центри не вимагають документів на вході. Вони працюють як посередники між людиною та військовими рекрутерами. Якщо кандидат уже знає, в яку бригаду хоче, — може звернутися напряму. Якщо ні — центр допоможе підібрати варіант.

Для тих, хто має проблеми з обліком або перебуває в розшуку, існує 500-метрова «недоторканна зона»: на порозі центру мобілізувати не можуть. Але навіть приходити не обов’язково — достатньо подзвонити.

Спочатку з’ясовують стан здоров’я. Якщо є висока ймовірність, що ВЛК визнає непридатним до бойових частин, — шукають тилові посади. Далі враховують професію, навички та бажання. Якщо людина хоче бути водієм — шукатимуть бригаду, де потрібні водії.

Інформацію передають у дві-три частини. Рекрутер телефонує кандидатові, обговорює деталі. «Якщо чоловік боїться на вулицю виходити, він може поспілкуватися з військовим рекрутером по телефону», — каже Наталія. За її словами, зараз у частинах не обманюють — їм невигідно, щоб люди йшли в СЗЧ.

Коли умови влаштовують обидві сторони, кандидат пише заяву, автобіографію, надає довідку про несудимість, оформлює справу в ТЦК і проходить ВЛК. Бувало, що рекрутери їздили забирати чоловіків з інших міст, аби ті не боялися блокпостів. Якщо людину під час оформлення забирали до ТЦК, рекрутери приїжджали виручати.

Дмитро Шурхало — приклад того, як це працює. У березні 2025 року, після закриття проєкту «Історична Свобода», він вирішив мобілізуватися. Це була друга спроба: на початку повномасштабного вторгнення в ТЦК йому відмовили через вік понад 45 і відсутність служби. У 2024 році він оновив дані через ЦНАП. А в березні 2025-го зайшов до рекрутингового центру.

«Ви навряд чи будете дуже комусь цікавий з огляду на вік, спеціалізацію і те, що не служили в армії. Але ми внесемо ваші дані в базу», — сказали йому. Утім, уже за кілька годин подзвонили з двох частин. З одним рекрутером просто поговорили, інший дав тестове завдання й запропонував місце. За тиждень Дмитро був у війську.

«Війна не закінчується, треба щось робити», — міркував він. Нині чоловік каже, що жодного разу не пошкодував про рішення. Відчуття обов’язку переважає, і він на власні очі бачить, що людей у війську бракує.

Вибір є завжди. Можна чекати на примусову мобілізацію, а можна обрати бригаду самостійно. Фахівчиня Наталія радить не зволікати: бувають випадки, коли дружини телефонують із проханням допомогти підібрати частину, коли чоловік уже в навчальному центрі. Тоді вже пізно.

Центри рекрутингу — не панацея, але можливість зробити свідомий вибір. І навіть якщо спочатку здається, що ваші навички нікому не потрібні, історія Дмитра Шурхала показує: місце знайдеться.