Сцена як покликання: студенти-актори ЛНУ про театр і глядача

У приймальній комісії щороку знаходиться абітурієнт, чий вибір дивує родину більше, ніж будь-яка інша професійна орієнтація. Ярослав і Настя, студенти третього курсу факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, що навчаються на спеціальності «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно», розповіли про свій шлях до сцени та про те, чим живе сучасний театр.

Ярослав зізнається: спочатку планував вступати на юридичний. Але за плечима вже були музична школа, скрипка, а згодом танці, де вперше проявилася акторська майстерність. «У мене все виходило, і я подумав: а чому б не спробувати піти на творчий конкурс?» – згадує він. Підготовка до творчого конкурсу остаточно витіснила юридичний факультет із планів.

У Насті історія інша, хоча й схожа в головному. Вона з дитинства займалася сучасною хореографією, їздила на змагання, а у дев'ятому класі почала цікавитися творчими спеціальностями. Довго вагалася між танцями та чимось іншим, аж поки не зрозуміла: хоче професію, яка поєднує пластику і спів, бо завжди мріяла співати. На початку одинадцятого класу навіть розглядала навчання за кордоном на психології, але після зимових канікул вирішила спробувати те, про що мріяла найбільше. «Тоді це здавалося чимось нереальним – вступити на акторське без жодного театрального досвіду», – каже вона. Творчий конкурс склала, і це стало справжньою здійсненою мрією.

Чому вони обрали професію, яка в суспільній уяві не асоціюється з грошима, на відміну від IT, права чи медицини? Ярослав пояснює: це відчуття неможливо переказати словами. «Це саме той кайф, коли ти на сцені. Ти взагалі не думаєш ні про гроші, ні про якесь визнання. Це відчуття, коли на тебе дивляться люди, і ти можеш їм щось дати», – ділиться він.

Щодо перспектив після навчання, обоє бачать шлях у театр і паралельно – кастинги в кіно. Ярослав звертає увагу на особливість акторської професії: успіху можна досягти в будь-якому віці, адже потрібні актори різних вікових категорій. За його спостереженнями, ситуація з молодими кадрами в театрах змінюється – проводять творчі конкурси, і в трупи прийшло чимало молоді, зокрема і в Театр імені Марії Заньковецької. Втім, потрапити туди без диплома бакалавра неможливо, виняток – аматорські театри чи запрошення на конкретну постановку, як практикується в Театрі Курбаса. Сам Ярослав визнає: поки що не пройшов би творчий конкурс у театр, знань іще замало, і два роки навчання, що лишилися, для нього відчутно потрібні.

Навчальна програма на акторському суттєво відрізняється від шкільної: математики немає, натомість – українська мова за професійним спрямуванням, історія зарубіжного та українського театру, історія України. З практичних дисциплін Настя називає сценічну мову, акторську майстерність, сценічний рух, сценічну пластику, танець і вокал. Уміння рухатися й співати – один із головних інструментів актора, який робить його конкурентоспроможнішим.

Викладацький склад на курсі змінюється щороку: практичні дисципліни здебільшого веде Ігор Білиць, сценічну мову – Олександра Бонковська, серед викладачів також були Юрій Радіонов, Наталя Сиваненко, Вероніка Літкевич – усі діючі актори й режисери львівських та київських театрів. Ярослав розповів, що Ігор Білиць свідомо організовує роботу так, щоб студенти працювали з різними людьми і не звикали до одного стилю чи одного режисера, адже кожен майстер може мати власне уявлення про те, що правильно.

А що ж насправді правильно? Настя відповідає: спочатку варто вислухати всі думки, а вже потім вирішити для себе, що властиво саме тобі. «Акторська професія дуже суб'єктивна. Немає єдиного правильно чи неправильно. Є думка режисера, твоя думка, думка викладача і думка глядача, яка взагалі може ні з чим не збігатися», – каже вона, додаючи, що рано чи пізно власне «правильно» може стати правильним і для когось іншого. Ярослав додає: якщо сумніваєшся в режисері, варто подивитися його виставу чи фільм – об'єктивна якість роботи одразу видно.

Студенти уважно стежать за сучасним театральним процесом – не лише львівським, а й київським та франківським, адже, як каже Ярослав, «не можна випадати з контексту». Серед улюблених вистав обоє на перше місце ставлять «Я бачу, вас цікавить пітьма». У Ярослава далі йдуть «Чума» Вероніки Літкевич, «Червона рута», у Насті – «Буна» Ігоря Білиця, «Неіснуючі» Вероніки Літкевич та «Коляда проти імперії», яку вона називає театром, потрібним саме зараз. Разом з тим Ярослав не приховує, що йому доводилося йти з вистав – так сталося з «Приборканням норовливого», яку він залишив в антракті через відсутність інтриги.

Про тенденцію сучасного театру ставити «важкі», інтелектуально навантажені вистави Ярослав говорить із захопленням: «Коли я бачу таку виставу, я виходжу з театру, сідаю в тролейбус, і навіть якщо я з мамою чи сестрою, ми просто мовчимо всю дорогу додому – обдумуємо побачене». Він поділяє вистави на «шоу» і «на подумати», і йому ближчі другі. А Настя порівнює цей процес із математикою, яка потім «працює в голові»: розбираючи сенс сценографії й символи, глядач розвиває власне культурне й соціальне бачення. За її словами, поряд із розважальними антрепризами й сімейними постановками в Україні дедалі більшої ваги набуває театр, який ставить перед глядачем питання, а не просто розважає. Втім, на її переконання, режисер має ставити будь-яку виставу так, щоб вона була зрозумілою і глядачеві, який книжки не читав.

Актор, за словами студентів, не завжди має право вибирати, у чому грати: у репертуарному театрі доводиться виходити на сцену і в матеріалі, який спочатку не подобається, – але це також завдання актора, полюбити цей матеріал. Настя згадує іспит із Шекспіра, коли спершу текст здавався важким, а після наполегливої роботи з Ігорем Білицем «просто літав» – вона навіть встигла за ним скучити.

Чи кожен актор прагне стати режисером? Ярослав каже: для нього поки достатньо роботи на виконавчому рівні, хоча не виключає, що з роками, накопичивши досвід, захоче поставити щось своє й передати бачення новому поколінню. Настя додає, що після акторського на магістратуру нерідко радять іти саме на режисуру, щоб мати повніше уявлення про театральний процес.

Про власні мрії в професії обоє говорять із певністю. Для Насті потрапити після навчання в хороший театр – це як для спортсмена виграти Олімпіаду: чотири роки набуття знань і конкурс, пройдений у результаті, стануть її «олімпійською медаллю». Ярослав порівнює професійний розвиток актора з роботою лікарів, які постійно підвищують кваліфікацію: рости, переходити до більшого театру, проходити кастинги, зніматися в кіно – процес, який, за його словами, не має кінця. Обоє не виключають, що на початку шляху доведеться їхати працювати не лише до Львова чи Києва, а й до інших обласних центрів – і вважають це нормальним етапом здобуття досвіду.

То хто ж головний в театрі? Ярослав спершу відповів – художній керівник. Але Настя перебила одним словом, яке, схоже, і стало підсумком усієї розмови: «Актор!»