Книгоукриття: Харків, кобзарство і забута спадщина

На вулиці Алчевських у Харкові, серед старовинних мап і предметів українського модерну, працює простір, що називає себе «Книгоукриттям». Тут пахне свіжомеленою кавою, на полицях — праці від Василя Кричевського до Юрія Шевельова, а з вінілових платівок лунає космічний електронний сет. Це не просто книгарня чи видавництво — це місце, де переосмислюють українську культуру, зокрема ту її частину, що була знищена або забута.

Видавець Олександр Савчук — людина, яка не лише публікує книги, а й досліджує, викладає і грає на бандурі. Його шлях до інструмента почався з дисертації про кобзарство. «А як я міг писати про те, чого навіть не пробував?» — згадує він. Тож одного разу Савчук поїхав у Суми до наукового керівника і сів грати просто на базарі. Той досвід, каже, змінив його погляд на світ: сидячи на парапеті, ти опиняєшся нижче не лише фізично, а й соціально. Саме тоді він зрозумів, чому кобзарі були взірцем християнської моралі — вони вірили без потреби в поясненнях, без візуальних образів Бога.

Та сучасна бандура, за словами Савчука, мало схожа на ту, що звучала в кобзарських репертуарах. Радянська влада фактично знищила автентичний образ кобзарства. Інструмент «фортепіанізували»: з’явилися спроби перекладати Баха, але звук традиційної бандури було втрачено. Єдиною людиною, яка спробувала знайти компроміс, був Гнат Хоткевич. У 1920-х він викладав у Харківській консерваторії, розробив власний спосіб гри та підготував інструкторів. Проте його учнів репресували або вони виїхали за кордон. Тож сьогодні за методикою Хоткевича грають у Канаді, Америці, Німеччині та Австралії, але не в Україні.

Савчук не оминає й питання гендеру в кобзарстві. Історично кобзарями були лише незрячі чоловіки, існувало навіть повір’я, що жінка, торкнувшись інструмента, позбавляє його звуку. Дослідник називає це архаїчним і агресивним уявленням, з яким не згоден. Він переконаний: грати можуть усі, але жінці не варто називати себе «кобзаркою», бо це викривлює історичний факт.

Окрема тема розмови — архітектурна спадщина Харкова. До Другої світової центр міста був щільно забудований, тут працювали французькі та бельгійські капітали, діяли конка й трамваї. Сьогодні ж, каже Савчук, місто дуже розріджене. За 15 років — від 1919 до 1934-го — тут знищили 180 церков на Лівобережній Україні. Водночас без цієї трансформації не було б Держпрому та інших будівель, що формують сучасний образ Харкова.

Серед постатей, на які варто звернути увагу, Савчук називає Євгена Чикаленка — великого землевласника й мецената, який фінансував газету «Рада» та журнал «Київська старовина». «Легко любити Україну до глибині душі, а ви спробуйте любити її до глибини власної кишені», — цитує він Чикаленка.

Говорячи про кризу харківської культури, Савчук згадує випадок у бібліотеці, де гардеробниця звернулася до нього на «ти», — для нього це ознака провінційності та закритості. Або реакція перехожих на екскурсії: «Ну, Держпром. І шо?». Це, на його думку, брак розуміння, що місто може бути цікавим і що на себе можна дивитися інакше.

Савчук мріє про інституційність — щоб існував незалежний від влади і приватних інтересів ресурс, який зберігав би перелік фундаментальних українознавчих видань. Бо нині все тримається на окремих людях, а кожне покоління змушене шукати ті самі тексти наново. Себе ж він визначає як медіатора між знанням і людьми: «Мені цікаво розказати те, що я дізнався в архівах, бібліотеках, через спілкування. Я бачу у цьому своє призначення».