«Хутір Надія»: садиба, що виросла з кохання і стала домом українського театру

Директор музею Борис Шевченко називає це місце поєднанням природи й історії: «Хутір Надія» – фантастичне місце, де поєднуються красива природа та історія. Меморіальні дуби, рукотворний ставок, Калинова алея, Чумацька криниця, музей Івана Тобілевича. Поруч можна відвідати унікальну «Батькову хату». Мало де на Кіровоградщині можна знайти хатину, яка була збудована ще в 1871 році». Доріжка веде повз старі дерева до будинку драматурга: оригінальну споруду зруйнували 1944 року, а 1982-го, до сторіччя українського професійного театру, відбудували. Нині тут працює меморіальна експозиція, чимало предметів для якої передали Тобілевичі-Тарковські. Серед експонатів — фотографії братів Тобілевичів: Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та їхньої сестри Марії Садовської-Барілотті, а також меблі XIX – початку XX століття й автентичний посуд.

За словами завідувачки філії Тетяни Кравченко, Іван Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці Бобринецького повіту Херсонської губернії. У чотирнадцять років, після Бобринецького училища, він став канцеляристом. «Спочатку служив у Малій Висці й Бобринці: у канцелярії станового пристава та повітовому суді. Потім працював у Єлисаветграді секретарем поліцейського управління, певний час – у Херсоні столоначальником повітової поліції, а з 1869 року знову в Єлисаветграді – секретарем міської поліції. Загалом його канцелярська служба тривала майже два десятиліття», — розповідає пані Тетяна.

Першою дружиною Тобілевича була Надія Карлівна Тарковська, яка народилася 13 березня 1852 року в селі Тимофіївці, нині це Миколаївка Кропивницького району. Вона походила зі старовинного дворянського роду Тарковських, а з майбутнім чоловіком познайомилася в єлисаветградському театральному гуртку: там готували «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, де він мав грати Назара, а вона — Галю. У спадок Надії дісталася земля, на якій 1871 року постала садиба, згодом названа на її честь. «У перші роки це місце не нагадувало театральну мекку. Родина вела звичайне господарство. Саме відтоді збереглися «Батькова хата», чумацька криниця та рукотворний ставок», — говорить Тетяна Кравченко. У подружжя народилося семеро дітей, до дорослого віку дожили троє.

Згодом Тобілевич потрапив на заслання: він був учасником нелегального народницького та українофільського гуртка, де поширювали заборонену літературу, і влада визнала його політично «неблагонадійним». Восени 1883 року його звільнили з посади секретаря єлисаветградської поліції, а в травні 1884-го вислали на три роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції. Господарство без нього занепало, а землю виставили на продаж за борги. У книжці Миколи Смоленчука «Хутір Надія» описано, як у той час виглядала садиба: «Хутір вразив приїжджих своєю занедбаністю – не огороджений, оббита дошками хата на підвищенні без жодної деревини чи кущика в дворі. Скособочений сарайчик та ще земляний погрібець – ото і все».

Лише після повернення з заслання 1887 року Тобілевич оселився на хуторі постійно й узявся до праці: садив дерева, облаштовував територію, водночас писав. Але Надія цього не побачила — вона померла молодою 1882 року після тяжкої хвороби, яку пов'язують із туберкульозом легенів. Через кілька років у житті Тобілевича з'явилася Софія Дітківська, хористка театральної трупи Михайла Старицького; вони одружилися 1885 року, коли він перебував у Новочеркаську. Вона виховувала його дітей від першого шлюбу, народила двох своїх, працювала актрисою, письменницею, перекладачкою і залишила спогади про чоловіка та їхнє театральне середовище. Дітківська описувала Тобілевича втомленим і зажуреним чоловіком, який пережив смерть першої дружини та доньки Галі, і за її словами, він дуже кохав Надію. Тож сьогодні назва садиби звучить трохи інакше — це не просто географічна назва чи музейний бренд, а жінка та історія кохання.

Театр у родині Тобілевичів був майже родинною справою: тут бували й жили Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, приїздили Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький та інші діячі української сцени. Сам Карпенко-Карий створив на хуторі 11 із 18 творів, які увійшли до золотого фонду української класичної драматургії, серед них «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Гандзя». Серед музейних експонатів є оригінальні тексти п'єс, старі театральні афіші та листи. Життя мешканців сусідніх сіл ставало матеріалом для п'єс: дружина драматурга згадувала, як народжувався образ Герасима Калитки з комедії «Сто тисяч»: «Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові зі сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка». А син Назар розповідав: «Працюючи серед селянства, батько, як губка, що всмоктує в себе воду, фіксував у своєму мозку все, що цікавого траплялося йому чути». Навіть одіозний Бонавентура з його пошуками скарбів був реальним чоловіком, якого запам'ятали діти Карпенка-Карого. Були й важкі удари: під час гастролей у Сумах на хуторі спалахнула пожежа, в амбарі згоріли всі чернетки п'єс і численні замітки. Проте драматург не впав у розпач, мовивши дружині: «Вважай, що ми знову нічого не маємо... Добре, що хоч хата уціліла, – є де дітям жити...» Під час посухи 1904 року він із розпачем писав синові, що навкруги біда, бо вже немає чим годувати худобу.

Іван Карпенко-Карий помер у вересні 1907 року. Поїзд із прахом прибув на станцію Шостаківка, де його зустріли мешканці навколишніх сіл; до Карлюженського цвинтаря труну везли на рогатих волах, прикрашених червоними стрічками. Його поховали поруч із батьком Карпом Адамовичем, а на хресті висікли слова: «Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло помеж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють – тебе в сім'ї своїй вільній, новій спом'януть».

На хуторі все є спомином. Під охороною держави тут перебуває 95 іменних дубів, які садили гості садиби, зокрема Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Максим Рильський: Тобілевич пропонував кожному, хто приїздив, посадити дерево. Традицію продовжують і нині — саджають нові дерева на честь театральних діячів. Театральна історія тут не закінчилася: щороку на хуторі проходить фестиваль «Вересневі самоцвіти», започаткований 1970 року, а з 1988-го він має статус всеукраїнського. У ці дні музейна територія знову стає театральним майданчиком, куди приїздять колективи, письменники, митці та глядачі. Борис Шевченко зауважує, що тут доступний і сучасний музейно-театральний простір: конференц-зала з інтернетом і технікою, сучасні змінні виставки та сувенірна продукція.

Сонце повільно схиляється за верхівки столітніх дубів, падає довга вереснева тінь, а в очеретах над ставом оживає вечірнє степове птаство. І попри те, що час невпинно біжить уперед, звідси, із чарівного хутора, не хочеться їхати. А в садибі залишилися слова Юрія Яновського та Петра Панча: «Скиньте шапку, вшануйте ім'я великого українського драматурга і, коли маєте змогу, – докладіть зусиль, щоб до цієї оселі стежка не заростала бур'янами».