Дитячий малюнок як велике мистецтво: 14 років харківської студії Aza Nizi Maza

Розписаний будинок біля синагоги в Бабиному Яру, панно на колонах харківського метро, декорації для театру ляльок, виставки в Естонії, Чехії та Канаді — за цим переліком стоїть дитяча художня студія Aza Nizi Maza, заснована в Харкові 2012 року. Її керівник Микола Коломієць не викладає у звичному сенсі: він створює умови, у яких дитина почувається безпечно і починає рости сама.

Задум студії виник із роздумів про мистецтво XX століття, коли художники почали позичати стилістику в наївного мистецтва, арт брюту, творчості непрофесійних митців — і, зрештою, у дитячого малюнка. Арт брют і народне наївне мистецтво, за словами Коломійця, щільно увійшли в тканину мистецтва, під них навіть створювали музеї, а от дитяча творчість залишалася на периферії уваги. Тож він вирішив зробити студію, яку можна сприймати як відкритий художній колектив: діти вдосконалюють власну техніку, але водночас долучаються до великих спільних проєктів, масштаб яких зазвичай не очікують від підліткового мистецтва.

Після початку повномасштабного вторгнення колектив майже повністю змінився — більшість учнів виїхали, натомість прийшли нові. Занять не припиняли: з 2022 року вони відбуваються в укритті. «Війна змінює дітей, вона не змінює творчість», — каже Коломієць. За його спостереженнями, сюжети дитячих робіт не зазнали серйозних змін, хіба що менше стало малюнків про бойові дії, а самих хлопчиків у студії поменшало. Нині заняття відвідують переважно дівчата-підлітки, і засновник називає це історичною справедливістю: жінки довго не могли вільно артикулювати власні проблеми у творчості.

Відмінність дитячого бачення від дорослого Коломієць пояснює просто: у дорослого вже сформована префронтальна кора, він мислить великими кроками й уміє передбачати реакцію, тому часто прив'язує роботу до наративу, більшого за себе. У дітей цього немає — до підліткового віку вони малюють те, що хочуть, без думки про те, як це сприймуть. Саме ця свобода для нього й найцінніша: «Вони інакші, і ця інакшість — це те, з чим мені хочеться працювати». Дитяча творчість, каже він, ніколи не втомлює, бо має парадоксальну природу — багато помилок і багато свободи, а рука веде автора більше, ніж голова.

Близько половини учнів студії — нейровідмінні діти, зокрема з синдромом Дауна та розладами аутичного спектру. Коломієць не поділяє художників за здібностями: «Я не знаю, що таке талант. Я не знаю навіть, що таке здібності». На його думку, якщо не тиснути на людину шаблонним сприйняттям мистецтва, тривала практика завжди дасть цікавий результат. Деякі учні навіть не розмовляють, але малюють двометрові полотна. Порівнюючи колектив із симфонічним оркестром, він формулює це так: «не треба вчити тромбон бути скрипкою» — натомість варто зрозуміти, як цю «тромбоністість» ще покращити.

Один із найрезонансніших проєктів студії — «Втрачені казки». Він почався з малюнків у харківському метро, де діти ховалися від російських бомбардувань: за 40 днів на станції «Історичний музей» разом із дітьми створили величезні панно на колонах. Пізніше творці фільму «Underground Garden» про студію запропонували повторити подібну акцію для європейського метрополітену. Акція переросла у виставку в старовинному замку в Празі, а в празькому метро роздрукували великі світлини дитячих робіт. Над кожною з восьми картин працювали 20–25 дітей. Згодом організатори «Книжкового Арсеналу» запропонували зробити виставку в Києві, тож постало ще шість полотен. Задум глядацької гри Коломієць описує так: нібито існувала книга, від якої лишилися тільки ілюстрації, — і глядач може реконструювати текст на власний розсуд. 4 жовтня «Втрачені казки» експонували в Музеї нового мистецтва в естонському Пярну; показ у Канаді, за словами художника, викликав неймовірний відгук.

Завдяки цьому проєкту студія долучилася до виставки «Диспаратес» у київському Музеї Ханенків, для якої учні створили 23-метрове полотно заввишки 2,5 метра — цілу кімнату з однієї роботи під назвою «18 снів Франциски Талан». Її героїня — дівчина-підліток, яка виростає за часів повномасштабного вторгнення і намагається перетворити власні травми та страхи на особисте зростання. Коломієць називає цю роботу квінтесенцією можливостей студії і сумнівається, що такий грандіозний проєкт вдасться повторити найближчим часом.

Окрема сторінка — розпис будинку біля синагоги в Бабиному Яру, збудованого архітектором Мануелем Херцем. До роботи залучили винятково нейровідмінних художників і художниць. Вибір був не випадковий: Бабин Яр розташований на території колишньої психіатричної лікарні, пацієнтів якої стратили під час нацистської окупації Києва. «Ми немовби намалювали квіти над цією величезною могилою», — говорить Коломієць. Усередині будинку — тотальний розпис: усі стіни замальовані квітами, тож відвідувач потрапляє до квітучого саду.

Нині студія нових учнів не приймає — Коломієць працює з дітьми сам, інших викладачів немає. «Я не викладаю. Я намагаюся бути каталізатором процесу», — пояснює він, додаючи, що минулого тижня на занятті було 25 дітей. Студія не заробляє: існує коштом проєктів для музеїв і театрів, грантів та донатів. Зараз її учні допомагають Харківському театру ляльок створювати декорації для нової вистави режисерки Оксани Дмітрієвої, прем'єру планують на кінець зими. Декорації, скульптури й ляльки настільки великі, що перевезти виставу в інше місто буде складно, тож, імовірно, вона залишиться переважно харківською.

Про роль мистецтва Коломієць говорить без пафосу: для нього це «механізм розширення сенсу життя» і водночас іграшка — щось нефункціональне, надмірне, як прекрасна квітка на дереві. Саме це надмірне, на його переконання, і визначає людину як людину, вибиваючи її з алгоритмічного існування. «У раю мистецтва немає», — наводить він чийсь влучний вислів, додаючи: будь-який прояв мистецтва наближає нас до раю, а той, хто його створює, почувається впевненіше у моменті й бачить, що виростає як людина.