Євген ПЕТРЕНКО
Складно говорити про реальне місце історичної політики у наступній президентській кампанії, але, поза всяким сумнівом, вона буде її важливим елементом. Україна не має єдиної історичної пам'яті, а багато сторінок її історії були донедавна оббріхувані, або замовчувані. Останніми роками, головним чином завдяки діяльності президента Ющенка, а також під впливом зростання значення історичної тематики у російській і польській політиці, в Україні відбулась низка дискусій на історичну тематику стосовно тих чи інших подій.
Найважливішою дискусією було повернення пам'яті про Голодомор, трагедію голоду 1932-33 років, жертвами якого стало за різними оцінками від 3 до 6 мільйонів осіб. Це був злочин комуністичної влади проти українського народу. Погляд на голод як наслідок політичних рішень вже не викликає дискусій, а ось те, що його вістря спрямоване було проти українців, викликає гострий спротив Російської Федерації - її керівництва, істориків, політиків. В рамках програми з повернення пам'яті про Голодомор і вшанування його жертв збудовано Меморіальний комплекс, створено книги і пам'ятники жертвам Голодомору в областях та окремих містах і селах.
Другою темою дискусії стала 300-а річниця Полтавської битви і різні у Батурині, які фактично стали кінцем української державності. У 1709 році гетьман Іван Мазепа прилучився до шведських військ, а Батурин, його столиця, був знищений російськими військами. Населення дослівно вирізало військо російського царя Петра І. У битві під Полтавою Україна втратила автономію, яку мала від другої половини ХУІІ століття. З боку України, повернення історичної правди - це свідоме протистояння російській історичній традиції, яка фальсифікувала історію у власних імперських інтересах. Адже згідно з її постулатами, Полтавська битва стала початком могутності імперії, а Мазепа - символом зрадника. Президент Ющенко навіть зробив спробу добитися зняття анафеми з Івана Мазепи, але для РПЦ це вже було занадто, і спроба виявилась не вдалою.
Третя велика тема пов'язана з пам'яттю про ОУН-УПА, яку в західному регіоні України вважають силою, що боролась з усіма ворогами України: німцями, росіянами і поляками. На сході України, всупереч історичним фактам, її вважають силою, яка колаборувала з нацистами. Командуючому УПА Романові Шухевичу було посмертно присвоєно звання Героя України. І справа йшла до офіційного визнання ОУН-УПА воюючою стороною. Але спротив парламенту, де тональність задають олігархи та підконтрольні Кремлю політичні сили, не дав це зробити.
На жаль, тільки окремі публіцисти та історики розглядали неприємні для українців, епізоди боротьби ОУН-УПА, зокрема, дії проти поляків на Волині, діяльність СБ тощо. Не заперечуючи героїзму і значення УПА, такий підхід, прагнення до історичної правди могло б суттєво підвищити вагомість тверджень та постулатів, які прийнято використовувати у дискусіях з опонентами, і вибив би сумнівні аргументи в руках польських та, особливо, російських політиків та істориків.
Питання ОУН-УПА стало «національним», у значній мірі, завдяки президенту. Прикро, але воно мало турбує еліти Центральної, та у ще більшій мірі - Східної і Південної України. Проблема в тому, що вони, як правило, не ідентифікують себе з Україною, а якщо ідентифікують, то як з підлеглою Росії територією.
Незалежно від президента з'явилась також тенденція переоцінити місце України у Другій світовій війні, трактуючи її з урахуванням українських зусиль і жертв окремо від російських, білоруських та інших, а не як частину втрат міфічного «радянського народу». Зокрема, про це говорила прем'єр-міністр Тимошенко під час виступу на Вестерплятте у Польщі 1 вересня. Подібний підхід знайшов своє вираження у чисельних публікаціях до 70-ї річниці від початку Другої світової війни. І, якщо русофільські підгодовані медіа в Україні повторювали московські тези, включно з позитивною оцінкою німецько-радянського пакту у тридцятих роках, то державницькі медіа одностайно критикували пакт Ріббентроп-Молотов і вказували, що для України війна розпочалась 1 вересня 1939 року одночасно з першим бомбардуванням Львова.
Президент Віктор Ющенко є рішучим прихильником формування україноцентричної національної свідомості українців. Адже іншої, за визначенням, і бути не повинно. Звідси і пам'ять про Голодомор, одну з не чисельних історичних подій, яка дійсно може інтегрувати українців. Очевидним і зрозумілим є плекання пам'яті про героїзм УПА, як військового формування, яке вело боротьбу з Німеччиною і Росією за українські інтереси.
Комуністи ж залишаються прихильниками сталінського трактування історії і з Україною у них мало спільного, а точніше - нема нічого.
Партія Регіонів і БЮТ також у своїй більшості залишаються прихильниками радянської схеми підходу до історичних подій. Але БЮТ змушений кокетувати з електоратом Західної України і патріотично налаштованими українцями, які добре розуміють, що не може бути стабільної і успішної держави без власного розуміння історії та національних інтересів. Хочеться сподіватись, що під час виборчої кампанії знайдуться кандидати, і не один Віктор Ющенко, які зможуть запропонувати українське бачення історії, як основи консолідації нації, формулювання національних інтересів та пріоритетів не тільки на рівні споживання та повсякденного інтересу, який, як правило, не поширюється далі власного носа.
Адже дійсно дієві та адекватні для українських умов реформи можуть проводити лише люди, які відчувають і розуміють історичний контекст існування і розвитку нації. Напевно тому досі не вдалось провести потрібних успішних реформ, бо при владі перебували люди, які не розуміли історії нації і не мали національної самосвідомості. Нині також до влади прагнуть люди, які ні словом, ні ділом не довели свою відданість Україні і її народу.
Важливо вести історичний діалог, формувати історичну і національну свідомість у контексті минулого і майбутнього, як взаємопов'язаних елементів безперервного процесу розвитку нації і держави - системи викликів, загроз і пріоритетів. Поки що, крім Віктора Ющенка, цього робити ніхто не наважується. Очевидно, це занадто складно і невдячно для решти претендентів, бо доводиться говорити своєму народу часто речі не дуже приємні і, навіть, поки що не зрозумілі для широкого загалу.
Маємо багато політиків та бізнесменів від політики і нема державних діячів. Але вони з'являться, якщо з'явиться суспільний попит. А це вже залежить від нас самих.
