Українське Слово

Зустріч президентів Віктора Януковича і Дмитра Медведєва, що пройшла 11 серпня в Сочі, можна вважати фіналом відносин глав двох сусідніх держав, які ще недавно здавалися дружніми.

З часу "ласкавого травня" 2010 року, коли Україна, як багатьом здавалося, ось-ось стане економічним і політичним сателітом Кремля, пройшло не так вже багато часу, але влітку 2011 року обом президентам вже нічого сказати один одному. У глави української держави, який робив ставку на персональні домовленості з російським колегою, схоже, вичерпані всі аргументи.

Пропозиції, від яких змогли відмовитися

Росія вимагає занадто багато чого, і відступати не збирається. Українська формула "3+1" щодо співпраці з Митним союзом, яку Янукович намагався донести до Кремля, там відкинута. Перед Україною маячить нова газова криза, якої можна уникнути тільки з доброї волі Кремля - щоб зовсім уже не "топити" Януковича.

Український президент, фактично, став заручником політичної та економічної ситуації, в якій перебуває очолювана ним одноосібно країна. Ментально-політична роздвоєність України, сформований уклад екстенсивної олігархічної економіки при недостатності власних паливних ресурсів - ці обставини не дозволяють приймати легких рішень і гарантувати успіх без відчутних втрат.

Час часткових поступок і багатовекторних потуг закінчується. Європейський або євразійський курс з кожним місяцем стають не просто цивілізаційним вибором для України, який можна зробити в майбутньому, а конкретним кроком з порятунку української економіки вже сьогодні. У її нинішньому вигляді вона не може існувати без дешевого газу. Але в обмін на нього Росія тепер хоче повної участі України в Митному союзі - тобто, вибору не стільки економічного, скільки, по суті, політичного. Український олігархат і сам Янукович не можуть зважитися на цей крок. Інакше вони перестануть бути господарями у своєму домі. Але ж вони вже звикають до цієї ролі.

Півтора роки тому великий український бізнес, майже єдиним фронтом, привів Януковича до влади під абсолютно конкретні цілі. Вітчизняному олігархічному стану, серед іншого, потрібна була визначеність з газовими цінами. Харківські угоди відклали колапс економіки на рік, але за цей час стали ясні московські апетити. Вони виявилися дуже значними - крім злиття "Нафтогазу" і "Газпрому", протягом минулого року йшлося про передачу під контроль Росії стратегічних об'єктів української промисловості, зокрема, "Укртелекому", Одеського припортового заводу, Кременчуцького НПЗ, "Запоріжсталі" і т.п. Однак Янукович на ці пропозиції не погодився.

Можливо, погодься він на це, йому простіше було б перемогти на виборах 2015 року, але далі все сталося б, як у приказці "дай палець - відкусять руку". Фактичний контроль над українською економікою повністю перейшов би до Росії.

Не в останню чергу, угода з Кремлем не відбулася, тому що український президент не зміг отримати від Кремля чітких гарантій захисту власності, що вже перебуває під контролем його самого і найближчого оточення. Поступитися Кремлю означало б і граничне посилення політичного протистояння в країні: адже за московським кредитом послідувала б все та ж недвозначна пропозиція приєднатися до Митного союзу, створення газотранспортного СП і згортання навіть спроб імітувати про-європейський курс. Подібний сценарій розвитку подій неминуче призвів би до посилення поляризації в суспільстві, підводячи під протистояння з владою ту ідеологічну підоснову, яка багато в чому живила Помаранчеву революцію, і про яку нинішні можновладці хотіли б забути.

"Парні танці" закінчені

Тепер, після завершення Сочинських переговорів, Росія і Україна "зависли" в очікуванні чи то перезавантаження, то чи мобілізації напередодні чергової газової війни.

Однак не всі експерти вірять в повторення газових криз 2006 і 2009 років, підкреслюючи різницю умов, в яких відбувалися ці кризи.

"Головна відмінність нинішньої ситуації від попередніх газових війн - в тому, що тоді не було двосторонніх угод, і війни велися саме для того, щоб змусити Україну таку угоду укласти. Зараз ситуація інша - довгострокові і вигідні для Росії домовленості є, і вони будуть, нехай зі скрипом, але виконуватися Януковичем. Одночасно Україна може подати до Стокгольмського арбітражу, але це лише після того, як будуть вичерпані всі закулісні механізми вирішення ситуації", вважає директор Центру прикладних політичних досліджень "Пента" Володимир Фесенко.

Позиція Медведєва в питаннях Митного союзу і російських економічних інтересів не відрізняється від позиції Володимира Путіна. Ставка, зроблена на президента Росії Януковичем як на більш зручного, в тому числі психологічно, партнера, виявилася помилковою. Тим більше важкий час для Януковича і України настане, якщо президентське крісло в Росії знову займе Путін. Зараз російський прем'єр налаштований рішуче: через справу Тимошенко під загрозою опиняється його власна репутація. І тому вже в найближчі місяці можна чекати його приїзду в Україну.

При цьому публічні висловлювання Путіна не будуть відрізнятися від медведєвських, упевнений президент соціологічної служби "Український барометр" Віктор Небоженко. "Правлячий клас в Україні чомусь вирішив, що може грати на протиріччях Медведєва і Путіна. Насправді ситуація така, що ніхто з них - тим більше з урахуванням виборів - не може виступити з позицією, радикально відмінною від іншого. Тому Сочинська зустріч і не могла закінчитися успішно для України. Тепер потрібно чекати нового приїзду Путіна з новими пропозиціями - читай, вимогами. Тандем грає з Януковичем в поганого і дуже поганого слідчого", - вважає Небоженко.

Але за закритими дверима під час візиту Путіна можуть обговорюватися цілком конкретні і практичні проблеми. "Сторони зараз шукають спосіб посередництва - тобто, відповіді на питання: хто тепер буде "сидіти на газі". І тут велику роль грає зустрічний позов Тимошенко до Фірташа та РосУкрЕнерго в Нью-Йоркському суді. Суд вимагає, щоб збитки, нібито завдані Тимошенко, були представлені у вигляді рахунків. А це означає розкриття офшорних рахунків не тільки РУЕ, а й самого Путіна, що пов'язане зі світовим скандалом для Путіна. Можливо, саме за ці "ниточки" його і намагається "смикати" Київ, тим самим тільки дратуючи Москву", - упевнений Небоженко.

Розчарування і напруга в очікуванні можливої "третьої газової війни", які нині відчуває українська еліта, складно переоцінити. Хоча вперше вона зазнала подібного розчарування ще в минулому травні, коли на зустрічі з "капітанами" українського великого бізнесу Медведєв заявив про неможливість прямого допуску українських олігархів до середньоазіатського газу. Правда, відтоді стався "казус Фірташа", для хімпідприємств якого такий жаданий дозвіл видали. Чомусь ні Ахметов, ні будь-хто ще з пулу найбільших вітчизняних бізнесменів, такої "честі" не удостоївся.

Тож нинішня ситуація змушує правлячу верхівку країни, і Януковича як виразника її інтересів, задуматися над дуже серйозними, стратегічно важливими викликами - радикальна модернізація економіки України, вибір вектора подальшого розвитку країни.

Захід нам допоміг би, але...

Здавалося б, тепер переговори України з ЄС про зону вільної торгівлі, за логікою подій, повинні активізуватися. Але тут є халепа - справа Тимошенко. Захід може тепер сповільнити перебіг цих переговорів, посилаючись на явно політично вмотивовані переслідування української опозиції. Хоча закривати повністю для України "вікно в Європу" Брюссель не буде - це буде означати позбавлення Януковича можливості вибору. Українському гаранту в цій ситуації доведеться вирішувати питання про Тимошенко "більш гнучко".

Для Заходу права людини і незалежність правосуддя - не порожні слова. І тому Янукович має право вважати, що зможе довго і небезуспішно торгуватися з ЄС і США, повернувши справу Тимошенко на перегляд, визнавши якісь "процесуальні порушення" і навіть погодившись у майбутньому з вердиктом Європейського суду за позовом лідера "Батьківщини". Головне для нього - не допустити Тимошенко до виборів 2015 року, одночасно демонструючи готовність до компромісу з Європою.

Але в Януковича є для Заходу пропозиції і більш суттєві. Це, в першу чергу, українська земля. Якщо потрібно, горезвісна заборона на продаж її іноземцям може бути знята, або ж ослаблена за допомогою юридичних тонкощів - наприклад, іноземні корпорації зможуть скуповувати наші чорноземи через українські фірми. Не виключено, що восени буде вирішено питання про повернення ПДВ зернотрейдерам.

До речі, "регіонали" вже ведуть політичну підготовку в земельному питанні, роблячи спроби послабити ліву опозицію, традиційно виступає проти продажу землі. Не виключено, що саме для цього робляться зараз спроби відродження Соцпартії, покликаної замінити КПУ в ролі партнерів ПР зліва. Частково з цієї ж причини "сів на нари" Василь Волга, партія якого могла створити альтернативу "регіоналам" на лівому фланзі і почати "дружити" з Росією.

Але не тільки наші чорноземи можуть зацікавити Захід. В Україні є шельф, на якому можна розширювати присутність нафтогазових компаній. Нарешті, іноземним інвесторам можуть запропонувати вкластися в реконструкцію нашої промисловості і в сектор альтернативної енергетики. Можливостей багато. І при всьому цьому, здача Росії стратегічних активів, включаючи ГТС, завжди буде нависати дамокловим мечем над Україною, як вибір "останньої години", якщо на європейському напрямку домовитися не вийде.

Підсумки серпневої зустрічі в Сочі ставлять український правлячий клас перед вибором - або, не відкладаючи, починати структурні реформи і все-таки скорочувати енергоємність своїх підприємств, модернізуючи їх, або шукати нові, здебільшого непублічні, компроміси з Кремлем. При цьому будь-які домовленості, враховуючи жорстку позицію Москви та її можливість постійно грати на газовому питанні, раніше чи пізніше приведуть до втрати українським олігархатом контролю над стратегічними активами - в обмін на якусь "інтеграційну знижку" на газ. Приклад сусідньої Білорусі, де найбільш привабливі активи вже йдуть у руки Москви, незважаючи на членство у всіх, ініційованих Росією інтеграційних проектах, в цьому плані більш ніж показове.

Павло Сєров, Контракти