Від Донецька до Франківська: історія режисера, який створив театр-прихисток

Колись його домівка була в Донецьку. Тепер — це невеличка театральна студія в Івано-Франківську, яку Віктор Манжос називає своїм «дитям». Шлях між цими двома точками — через Дніпро, Чернівці, війну, втрати й зустрічі — став для нього не просто зміною географії, а повільним віднайденням себе.

До 2014 року життя Віктора було звичним: карате, синій пояс, навчання на журналіста, робота на радіо. Голос, який згодом приведе його на сцену, тоді був лише інструментом професії. Усе змінилося, коли почалася війна. Донецьк довелося залишити, і цей вимушений переїзд, за словами Віктора, залишив відчуття порожнечі: «Коли без твоєї волі тебе змушують кудись пересуватися, потім залишається відчуття порожнечі».

Дніпро, куди він переїхав із батьками, виявився напрочуд схожим на рідне місто — такий самий швидкий, індустріальний, діловий. Це допомогло адаптуватися, але внутрішня замкненість лишалася. Розбити «шкаралупу» допоміг випадок: курси ораторського мистецтва, де його помітила майбутня режисерка. Так почався шлях у театр — від аматорських сцен до дубляжу та професійних проєктів. Втім, найбільше Віктора тримає саме живий театр: «Я люблю живий момент, ось цю мить тут і зараз. В театрі є щось містичне, магічне, де приймають участь одночасно і актори, і глядач».

Поступово прийшло розуміння, що акторська майстерність потрібна не лише тим, хто мріє про сцену. Бізнесменам, викладачам, студентам — кожному, хто хоче вільно говорити й не боятися уваги. Це відкриття підвело Віктора до викладання, а згодом — і до власної студії.

Чернівці стали наступною зупинкою вже після повномасштабного вторгнення. Там Віктор повністю перейшов на українську — і зробив це не через тиск, а завдяки підтримці людей, серед яких була його майбутня дружина Анна-Марія. «Кожна людина культури має перейти на українську в тому стані і в тих подіях, в яких ми зараз перебуваємо. Це наш обов’язок», — переконаний він. Власний досвід підказав йому важливий принцип: мова змінюється через підтримку, а не через примус, бо примус завжди породжує спротив.

В Івано-Франківськ Віктор приїхав, щоб відкривати філію організації, де працював, але зрозумів, що хоче створити простір, де комерція не була б самоціллю. Так у квітні 2024-го з’явилася Scena. Перше заняття відбулося 18 травня. Студія задумувалася як ком’юніті — осередок, куди люди приходять не лише вчитися, а й бути собою, відчути «подих свободи». Символом став кіт: вільний, природний, який не грає свободу, а просто нею живе. Саме цього Віктор навчає своїх учнів — виходити в центр уваги легко, як кіт, без натуги й бажання сподобатися.

Сьогодні у студії працюють із дорослими та дітьми, є власна театральна трупа, репертуар якої налічує понад десять вистав. Прибуток від показів передають на потреби Збройних сил України, зокрема першій штурмовій бригаді. Віктор проводить безкоштовні майстер-класи, переконаний, що творчість доступна кожному, а після акторського тренування неможливо залишитися нейтральним.

Озираючись назад, він не вважає свої переїзди випадковістю: «Я не вважаю всі переїзди, мандрування, досвід зайвими. Вони всі приводять до якоїсь точки зростання». Тепер дім для нього — не географічна точка, а родина: «Зараз мій дім там, де моя дружина».

Scena для Віктора — більше, ніж бізнес чи навіть творчість. Це спадок, який він хоче залишити після себе, щоб про нього пам’ятали не лише як про людину, а як про простір, де люди розкриваються м’яко, з любов’ю й розумінням. «Це місце, в яке вкладена частинка душі, як зернятко, яке проростає з розвитком студії». Колись він сам потребував такого прихистку — тепер створює його для інших.