Українське Слово

«Діяльність Фундації імені Олега Ольжича спрямована на утвердження незалежної української держави, відродження історичної пам’яті нашого народу, на формування його національної самоідентичності та духовності. Історія багатьох країн свідчить, що без цього державу не побудуєш, а якщо вона й існуватиме юридично, то її народ не буде господарем на своїй землі», — говорить генеральний директор Фундації імені Олега Ольжича, кандидат історичних наук Сергій КОТ.

— Наша Фундація постала за ініціативи голови Організації Українських Націоналістів Миколи Плав’юка в перші роки Незалежності України, 1993 року, — як структура, покликана забезпечити інтелектуальні, організаційні, фінансові та матеріально-технічні підвалини розбудови українського національного руху в нових умовах. Основою створення її став досвід, набутий фундаціями ім. Ольжича, які перед тим тривалий час функціонували за кордоном. Зокрема, в Канаді, США, Великій Британії, а також уповноваженими представництвами у Австралії, Німеччині, Франції, Аргентині, створення яких теж ініціював пан Микола. Микола Плав’юк з перших днів існування Фундації ім. О. Ольжича в Києві був обраний головою її Правління і не раз переобирався на цю посаду дотепер, що засвідчує повагу до нього та підтримку з боку членів Фундації.

— Які напрями стали пріоритетними у діяльності Фундації?

— Метою та завданнями Фундації була і є підтримка здорових ініціатив, спрямованих на зміцнення і розвиток незалежної Української держави як національної держави українського народу, яка є спільним добром усіх громадян України; сприяння розвитку української освіти, культури і науки, формуванню національного світогляду; увердження високої духовності, яка спирається на глибинні корені та традиції української нації; допомога патріотичним громадським організаціям. З перших днів робота Фундації зосередилася на двох стратегічних напрямах — створенні матеріально-технічної інфраструктури, яка б забезпечувала діяльність офіційно зареєстрованої в Україні ОУН як громадської організації і структур УНРуху — Всеукраїнського жіночого товариства ім. О. Теліги та ОСМ «Зарево», розгортання активної редакційно-видавничої та інформаційної діяльності. Потужним інформаційним осередком стала заснована при Фундації Бібліотека ім. О. Ольжича, яка відкрила доступ для науковців, журналістів і студентів до інтелектуальних здобутків української діаспори, зосередивши у своїх фондах унікальні видання та пресові органи українців за кордоном, які під патріотичним кутом зору висвітлювали історію та культурний розвиток України. Після того, як було створено комп’ютерний центр, за участю Фундації засноване Видавництво ім. О. Теліги, відкрилася можливість видавати газети, журнали та літературу відповідного ідеологічного, національно-патріотичного та просвітницького спрямування, яких так потребувала на початку 90-х Україна.

На базі комп’ютерного центру та Видавництва ім. О. Теліги, що діяли при Фундації, започатковано зокрема видання в Україні легендарного тижневика «Українське Слово», заснованого у Парижі під егідою ОУН ще в 1933 році, згодом тижневик виходив в Україні навіть у роки німецької окупації. Справжньою лабораторією наукової державницької думки став журнал «Розбудова держави». Були започатковані газета «Східний часопис» та журнал «Український засів», які видавалися у Донецьку та Харкові. Саме у приміщенні Фундації на базі комп’ютерного центру та нашого Видавництва здійснювався випуск офіційного друкованого органу Народного руху України — газети «Час-тайм», що його редагував покійний В’ячеслав Чорновіл, а також таких відомих видань, як «Освіта», «Київський університет», «Турбота», «Милосердя», часописи «Вітчизна», «Основа», «Авіація і час» та багато інших друкованих видань.

Наприкінці 90-х років через зміни у чинному законодавстві щодо діяльності громадських організацій працювати стало дещо проблематичніше. Це ми пов’язуємо з намаганням тодішнього президента України Леоніда Кучми обмежити участь у парламентських та президентських виборах громадських організацій національно-патріотичного спрямування Наприклад, неприбуткові громадські організації фактично втратили можливість займатися видавничою діяльністю через посилення обмежень та податкового тиску з боку фіскальних органів. Тож на початку 2000 років розпочався новий етап у діяльності Фундації. Зокрема, почали визначатися і формуватися нові пріоритети, напрями та завдання у її діяльності. Зусилля спрямовувалися на те, щоб Фундація стала одним із центрів суспільно-значущих ідей та ініціатив, брала участь у житті держави, виступала як учасник вироблення принципових державних ухвал у гуманітарній сфері, пов’язаній з питанням ствердження українського інформаційного простору, освіти, культури, національної історичної правди та єднання світового українства.

Спільно з Будинком учителя в Києві у 1999 р. започатковано діяльність дискусійного клубу, засідання якого відбуваються щомісяця і присвячуються актуальним питанням сучасної України та подіям її історичного минулого. Коли в Україні були проблеми зі свободою слова, а про ток-шоу на телебаченні та радіо навіть не йшлося, це був форум опозиційної громадської думки, який користувався великою популярністю у киян та гостей міста. У 2010 р. році на базі Фундації розпочав діяльність Інститут нації і держави, призначенням якого є залучення до державотворчих процесів висококваліфікованих фахівців із різних галузей знань.

— Чільне місце в діяльності Фундації посідає вшанування пам’яті кращих синів Українського народу, які віддали свої життя за його краще майбутнє…

— Так, серед найважливіших напрямів у нашій роботі було і залишається вшанування пам’яті людей, які протистояли більшовизму, прагнули для України волі. Наприклад —українського поета, археолога, громадсько-політичного діяча, одного з провідних членів ОУН Олега Кандиби (О. Ольжича), який загинув мученицькою смертю у нацистському концтаборі. Зокрема, на його честь у Києві заходами Фундації названо вулицю, встановлено й урочисто відкрито меморіальні дошки, у 1994 році вперше його пам’ять пошановувалася на державному рівні, видано збірку поетичних та публіцистичних творів О. Ольжича «Незнаному воякові», а також створено документальний фільм про життя і творчість цієї визначної постаті.

Як відгомін тих заходів, за кілька років у м. Миколаєві за ініціативою педагогів, дітей та їхніх батьків постала перша в Україні школа, що офіційно отримала почесне ім’я Олега Ольжича. За ініціативою Фундації, завдяки спільним зусиллям державних органів влади та громадськості 2007 рік став Роком Олега Ольжича: в Україні та за її межами українська спільнота гідно відзначила 100-річчя від дня його народження. Зокрема, вийшов відповідний Указ Президента України, Національний банк України викарбував і ввів у обіг пам’ятну монету «Олег Ольжич», а українська пошта надрукувала ювілейний конверт з його художнім портретом. Урочисте погашення конверта відбулося у Житомирі 21 липня — у день його народження. Згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка ім’я Олега Ольжича надано одній із середніх шкіл столиці, а також львівській бібліотеці. Зусиллями нашої Фундації та Бібліотеки ім. О. Ольжича, що діяла при ній, Національного музею історії літератури України, Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України відбулися виставки архівних документів та історичних пам’яток про Ольжича і його соратників — «Відвага і вогонь самопосвяти» та «Олег Ольжич — цитадель Духа». Кульмінацією відзначень став урочистий вечір — літературно-музична композиція

Ми прагнемо донести до українців усю правду про тих, хто за часів радянської влади вважалися зрадниками народу, «прислужниками імперіалістів». Наприклад, зі шкільних років нам утокмачували, що Петлюра — це запеклий ворог трудового народу. Звісно, що з проголошенням Незалежності з’явилася можливість відновити історичну правду і про нього, і про інших визначних діячів доби УНР. Водночас, справа ця «пробуксовувала», оскільки давалася взнаки зашореність певних людей, які перебували тоді на політичному Олімпі. Приміром, на початку 90-х років та навіть пізніше, вони вважали, що визнання Симона Васильовича з боку держави є передчасним і може викликати неоднозначну реакцію як у самій Україні, так і, зважаючи на сформований радянською пропагандою негативний образ, за кордоном, за її межами. Тому офіційна влада дистанціювалася від ушанування пам’яті Петлюри, вважаючи, мабуть, що це є справою громадськості.

Нам довелося докласти багато зусиль для реабілітації імені Петлюри. Не переповідатиму всі нюанси, а зазначу, що за ініціативою нашої Фундації створено Всеукраїнський громадський комітет з відзначення пам’яті С. Петлюри, який узяв на себе підготовку та проведення заходів, які б належно пошановували його пам’ять. Ми наполегливо домагалися визнання С. Петлюри на державному рівні, але лише Президент України Віктор Ющенко за нашими зверненнями видав Указ, у якому йшлося про відзначення пам’яті видатних діячів УНР та ЗУНР, де особливе місце й окремий пункт відводилися саме Симону Васильовичу. І в травні 2006 року вперше в історії незалежної України на державному рівні відбулися відзначення постаті С. Петлюри. Зокрема, в різних куточках країни пройшли виставки, конференції, «круглі столи», мистецькі акції, учасники яких відтворювали історичну правду про цю людину. А головні урочистості відбулися в Національній опері у Києві.

Ми також взяли активну участь у створенні Музею Української Народної Республіки, який відчинив свої двері до 90-річчя проголошення 4-го Універсалу Директорії про злуку УНР і ЗУНР у єдину соборну державу. До речі, саму ідею щодо його створення висловили Микола Плавюк та директор Бібліотеки ім. Ольжича Олександр Кучерук.

Нагадаю, що ще у 2001 році офіційно відкрито меморіальну дошку на честь Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Ця подія викликала неприховану лють серед представників деяких політичних сил, які, обіймаючи посади в органах виконавчої і законодавчої влади, почали чинити тиск на тих посадовців Київської міськдержадміністрації, які сприяли нам у цьому. Нам вдалося і їх захистити, і відбити атаки цих політиканів, позиція яких теж не мала нічого спільного з історичною правдою.

— Розкажіть, будь ласка, про участь Фундації у заходах з ушанування пам’яті людей, трагічно загиблих у Бабиному Яру.

— Так, земля у Бабиному Яру в Києві скроплена кров’ю десятків тисяч людей. Так покояться останки тисяч громадян різних національностей. Розпочавши у вересні 1941 р. масові розстріли циган та євреїв, нацисти перетворили Бабин Яр у місце знищення військовополонених та противників окупаційного режиму. Це місце є символічною могилою багатьох українських патріотів, бо, окрім того, що Бабин Яр був перетворений гітлерівцями на таку собі фабрику смерті, туди звозили тіла закатованих у гестапівських застінках та Лук’янівській тюрмі. Достеменно відомо, що у 1941–1943 роках в окупованому Києві загинули 621 учасник Київського підпілля ОУН, які були схоплені та страчені гестапівцями. Серед загиблих є багато знакових постатей, імена яких пов’язані із ОУН, та українським визвольним рухом загалом. Це, наприклад, відома українська поетеса Олена Теліга та її чоловік Михайло, головний редактор газети «Українське Слово», помічник отця Августина Волошина під час боротьби за створення Карпатсько-Української держави Іван Рогач, поет і журналіст Іван Ірлявський, член бойових груп УВО сотник Роман Біда та його бойові побратими. Це й, звісно, сотні киян, які сприйняли ідеали ОУН, стали членами націоналістичного підпілля, допомагали йому і теж стали жертвами німецького терору. Перший крок на цьому шляху — встановлення взимку 1992 року Пам’ятного Хреста на честь Олени Теліги та її однодумців у Бабиному Яру. Згодом за моєю участю було виявлено 66 прізвищ та імен полеглих патріотів, встановлені гранітні плити, на яких вони викарбувані для ствердження історичної правди та увічнення пам’яті нащадків. Як на мене, Бабин Яр — це один із символів трагедії всього Українського народу, що спіткала його минулого століття. І ми маємо пам’ятати про це завжди.

— Свого часу невідомі позбиткувалися над пам’яттю полеглих, зруйнувавши Хрест та осквернивши саме місце вшанування їхньої пам’яті. Допоки ми, українці, терпітимемо наругу над своїми героями?

— Так, у ніч з 14 на 15 липня 2009 року повалено Пам’ятний Хрест і розбито центральну гранітну плиту з пам’ятним написом на честь полеглих героїв-націоналістів. Дізнавшись про це, ми негайно, підтримані Київською міськдержадміністрацією, розпочали роботу з відновлення їх. А вже 28 вересня — під час заходів столичної влади щодо вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, відновлені Хрест і плита були освячені, відбувся мітинг, на якому виступили Микола Плав’юк, інші громадські діячі та офіційні особи. Але вже наступного року вандали знову двічі намагалися осквернити святе місце, пробували спочатку спиляти Хрест, а потім повалити і спалити його. Але він вистояв, і такий, як є — пошкоджений, обпалений, вивищується у Бабиному Яру і ніби повторює та символізує собою обпалені й скалічені війною долі полеглих патріотів, сила духу яких виявилася переможною в годину випробувань. Дивує постава київської міліції, яка в усіх випадках злочинів проти Хреста, відмовилася порушувати кримінальні справи та розшукувати винних. Надалі ми ініціюватимемо спорудження в тому місці нового, кам’яного Хреста і продовжуватимемо і далі оберігатимемо пам’ять про українських героїв — членів ОУН та їхніх побратимів.

— І наостанок, шановний пане Сергію, поділіться планами на майбутнє.

— Діяльність Фундації імені О. Ольжича і надалі спрямовуватиметься на утвердження незалежної української держави, відродження історичної пам’яті нашого народу; на формування його національної самоідентичності та духовності. Історія багатьох країн свідчить, що без цього державу не побудуєш, а якщо вона й існуватиме юридично, то її народ не буде господарем на своїй землі. Гасло «Мова! Нація! Держава!» було і буде актуальним для творення Української держави. У правдивості цього ми переконуємось і сьогодні, на 20-му році Незалежності України…

Розмовляв Сергій ЗЯТЬЄВ