Максим МАУРІТССОН
Для папи Бенедикта ХV всі українці попри відмінності у відправленні обрядів були «його дорогими дітьми», як він сказав на аудієнції українського посольства 30 березня 1920 року. А Східна Конґреґація на чолі з кардиналом Маерчіні, ставилася надзвичайно прихильно до української справи з огляду на релігійні та політичні реалії… У цей же час у Царгороді посольство УНР намагалося домогтися визнання як державності УНР, так і Автокефальної Української Православної Церкви в Україні.
Раніше католицька Церква мала певну територію в середній Італії у вигляді політичної держави під назвою «Держави Церкви» — аж до її скасування новозаснованою Італійською державою 9 лютого 1849 р. До того часу Держави Церкви мали комерційні взаємини з Україною, яка була окупована Росією, та власне консульство в Одесі для закупівлі борошна, зерна, палива, олії тощо через різні порти, особливо з Одеси. Пізніше ці комерційні взаємини перейшли до компетенції консульств Італійської держави.
Церкві залишилася лише нинішня територія в Римі — Ватикан, яка перебуває у дипломатичних відносинах з іншими державами світу через своїх послів — нунціїв.
Під час Першої світової війни (1914–1918 рр.) ватиканська дипломатія мала високий престиж. Наприклад, війна між Росією та Японією 1904–1905 рр. скінчилася завдяки її посередництву. А коли Фінляндія, звільнившись від російської окупації, стала незалежною 6 грудня 1917 р., то встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, тоді як сусідні скандинавські країни це зробили набагато пізніше — після Другої світової війни (1939–1945 рр.).
Отже, і Україна тоді вважала, що їй потрібно мати дипломатичні зносини з Ватиканом. 10 жовтня 1918 р. кардинал Ваккі, нунцій у Варшаві, зустрівся в Києві із Павлом Скоропадським (1873–1945 рр.), який взяв участь у згаданій вище російсько-японській війні та з квітня 1918 року був гетьманом Української держави. Унаслідок цієї розмови Дмитро Дорошенко (1882–1951), у травні–листопаді 1918 р. — міністр закордонних справ Української держави, запропонував одному із найавторитетніших аристократів України графові професору Михайлові Тишкевичу очолити першу українську дипломатичну місію у Ватикані.
31 березня 1919 р. нунцій у Берні (Швейцарія) повідомив представника УНР доктора Є. Лукасевича про згоду папи Бенедикта ХV (1914–1922) прийняти Тишкевича як представника України. Тож 5 травня 1919 р. Тишкевич вирушив до Ватикану. Акредитація його з переданням вірчих грамот відбулася 25 травня 1919 р., причому Тишкевич передав папі меморандум у справі переслідування українських священиків, інтелектуалів та всього католицького населення в уже частково окупованій поляками Галичині. Унаслідок цієї аудієнції кардинал П’єтро Ґаспаррі (1852–1934), державний секретар, тобто міністр закордонних справ Ватикану 1914–1931 рр., передав йому 16 червня 1919 р. лист, адресований Головному отаману та Голові Директорії УНР Симону Петлюрі (1879–1926), із таким текстом (скорочено):
«Святий Престіл [Ватикан] отримав грамоту, якою Ваша Ексцеленція повідомляє, що Директорія УНР призначила графа Михайла Тишкевича Головою Надзвичайної української дипломатичної місії при Святому Престолі. Дякуючи Вашій Ексцеленції за цього ласкавого листа, я зі свого боку можу запевнити, що Святий Престіл, належно визнаючи благородство характеру української нації, піднесе свої молитви за її щастя у твердому переконанні, що право самовизначення, уже визнане для інших націй, які належали до колишньої російської імперії, буде визнано й для України».
Цей лист важливий тим, що Ватикан визнав незалежність УНР саме тоді, коли в Україні відбувалися погроми проти євреїв та з цього приводу шаленіла антиукраїнська й антипетлюрівська пропаганда з боку євреїв у столицях Європи. Ці факти не були невідомі Ватикану, який, зрозуміло, виявляє велику обережність у питаннях визначення де-юре чи де-факто новостворених держав.
У цей же час у Царгороді посольство УНР намагалося домогтися визнання як державности УНР, так і Автокефальної Української Православної Церкви в Україні, проголошеної 5 травня 1920 р. Про це кардинал Долчі, нунцій у Царгороді, повідомив Ватикан. У листі від літа 1919 р. до посла УНР проф. Олександра Лотоцького царгородський патріарх Доротей висловив «благочеснійшому українському народові свою теплу любов та батьківське співчуття з приводу всіх страждань, які він терпів під час світової війни». А патріарх листом від 9 березня 1920 р. до Лотоцького визнав УНР державою з правом постання незалежної Автокефальної Української Церкви. У ньому він висловив і «теплу прихильність Матері Церкви до благочесного українського народу… та як усім достойним членам уряду, так і всьому українському народові молитовне благословення Великої Матері Церкви Христової, випрошуючи благодать Господа нашого для всіх ваших трудів» (див.: Олександр Лотоцький. У вселенському патріархаті в Царгороді // Праці Українського наукового інституту. — Варшава, 1939. — Т. Х. Кн. 6. — С. 94–99).
Для папи Бенедикта ХV всі українці попри відмінності у відправленні обрядів були «його дорогими дітьми», як він сказав на аудієнції українського посольства 30 березня 1920 р. А Східна Конґреґація, тобто відділення папської курії у Ватикані, яке опікується католицькими єпархіями східних обрядів (де пізніше архієпископ Мирослав Марусин з 14 вересня 1982 р. служив секретарем) на чолі з кардиналом Маерчіні, ставилася надзвичайно прихильно до української справи з огляду на релігійні та політичні реалії.
На прохання українського посла папа погодився опікуватися українськими справами через ватиканського представника в Парижі монсіньора Черетті. Однак підтримка не мала успіху, оскільки союзники, які виграли війну, на мирній конференції в Парижі взяли до уваги конкретну мілітарну ситуацію та позицію союзника — Росії. Тож український уряд у вересні 1919 р. перевів Тишкевича з Рима на посаду посла в Парижі.
Посаду представника УНР у Ватикані заступав до 17 листопада 1919 р. тутешній секретар посольства, маґістер права Микола Лучинський, якому допомагав новопризначений урядом УНР міністр, отець Франц Ксаверій Бон — чину редемтористів, капелан Української Галицької армії, заступник міністра міжнародних справ Галицької держави. Тож місце Тишкевича посів отець Бон —дотогочасний радник його у посольстві, хоча був не українцем, а фламандцем. Перейнятий ідеєю української державности, о. Бон був українським патріотом та вкрай корисним у закордонній службі завдяки його знанню французької мови.
У цей час секретарем посольства УНР у Ватикані був Петро Караманський, який 5 січня 1920 р. зайняв місце секретаря Лучинського, котрий на той час звільнився з роботи.
Відходячи з Рима, Тишкевич залишив по собі гідно утверджений авторитет України як держави християнської нації з правом на таку саму самостійність, яку вже мали на той час католицькі Польща, Литва й Угорщина. На закладених Тишкевичем підвалинах о. Бон розбудував українське добре ім’я. У грудні 1919 р. він передав кардиналові Ґаспаррі свої вірчі грамоти для акредитації. Про це прихильно писала ватиканська та італійська преса.
Його завданням було:
1.Домогтися призначення УН Радою нунціятури, себто дипломатичного представництва Ватикану в Україні, щоб таким чином налагодити нормальні відносини між Україною й Ватиканом.
2. За допомогою Ватикану одержати від італійського Червоного Хреста санітарно-медичну допомогу скривавленій і тифом зараженій українській армії, яка захищала Європу перед походом російських більшовиків.
3. За допомогою Ватикану отримати медичну допомогу для 80 000 українських полонених, які воювали в австро-угорській армії та на той час були розміщені у трьох таборах в Італії.
4. Докладно інформувати акредитованих у Ватикані та Італії представників інших держав про політичну й мілітарну ситуацію в Україні, обстоюючи право України на незалежність. Найкраще відносини щодо цього склалися із литовським, фінським і чеським послами у Ватикані.
5. Здійснити проект, підвалини якого, що вже були закладені під час урядування Тишкевича, створити в Римі центр дослідження й навчання під назвою «Академія України», схожий на ті, що вже існували у Великобританії, Іспанії та Франції (такий згодом засновано й у Польщі).
16 лютого 1920 р. Ватикан призначив досвідченого дипломата монсіньора Джованні Дженоккі першим ватиканським послом в Україні з титулом апостольського візитатора. Він мав закупити на 100 000 італійських лір ліки для бідних і поранених в Україні. Дженоккі мав також обороняти Українську Греко-Католицьку Церкву в Галичині, яка, згідно з меморандумами українського посла у Ватикані від 25 травня й грудня 1919 р. та 22 лютого й 30 березня 1920 р., зазнала значної кривди від польської окупаційної влади. Адже тоді було арештовано понад 9000 видатних провідників української інтеліґенції та заслано 600 священиків і монахів до концтаборів біля Варшави й Кракова та у Львові.
5 березня 1920 р. українське посольство у Ватикані влаштувало офіційний прийом для представника Ватикану у приміщенні українського посольства в пансіоні Святої Катерини в Римі. 18 березня того ж року влаштовано прийом в одному з найвишуканіших пансіонів у Римі для знаних осіб —міністрів, кардиналів, членів ватиканського уряду та послів Литви й Фінляндії.
7 квітня 1920 р. Дженоккі вирушив до України в супроводі одного представника українського посла у Ватикані. Коли вони прибули до Відня, назустріч їм вийшла місцева громада — 15 тисяч українців — на чолі з повним складом посольства УНР в Австрії та Галицького уряду. Проте у Варшаві Польський уряд не дозволив Дженоккі відвідати Львів, поставивши вимогу спершу поїхати з Варшави до Києва та звідсіль — до Львова. Однак через військові дії тоді у Східній Європі не було можливости подорожувати через Київ до Львова.
Українське посольство у Ватикані ще діяло до літа 1920 р. під урядуванням секретаря Петра Карманського. У той час вдалося одержати від папського Червоного Хреста ліки вартістю 8000 італійських лір, які негайно було передано українському Червоному Хресту у Відні для подальшого відправлення до української армії. У цьому контексті треба зауважити, що частину ліків куплено жінками, які працювали в українському посольстві в Італії: в Римі вони відмовилися від отримання частини зарплати, щоб допомогти скривавленій армії на Батьківщині.
У літі 1920 р. почалося згортання державности України, а 21 листопада того ж року УНР фактично перестала існувати як територіальна одиниця. Нестача фондів та конфлікт із приводу Варшавського договору, за яким Галичину було віддано Польщі, не дозволили підтримати українське посольство у Ватикані.
«Академію України» засновано 1932 р. під скромнішою назвою зусиллями Андрея Шептицького (1865–1944), із 1900 р. — греко-католицького львівського митрополита, але в такому вигляді, як про це мріяв Тишкевич, «Академія» постала вперше за кардинала Йосипа Сліпого (1892–1984), із 1944 р. — греко-католицького львівського митрополита.
Дипломатичні відносини України з Ватиканом — один із найзначущіших проявів дипломатичної діяльности УНР у 1917–1921 рр. Ватикан належав до тих авторитетних країн, куди треба було вислати найкращого посла, якого мала тоді Україна, котра була змушена вести затяжну війну із Росією задля збереження своєї державности. Хоча абсолютна більшість населення в Україні були православними, але ставлення УН Ради до Ватикану було прихильно поціноване, як і належало українській нації в тій тяжкій політичній та мілітарній ситуації.