Вікторія ДОЛГОВА
Більшість українських дітей з особливими потребами не можуть здобути повноцінну освіту: через те, що не всі навчальні заклади готові прийняти їх, інвалідам доводиться задовольнятися програмою спецінтернатів та забути про мрію вступити до університету. За офіційними даними, в Україні зараз проживає близько 2,5 млн людей, які потребують особливої уваги та піклування від держави. А вона, на жаль, не забезпечує громадян з вадами навіть такими першочерговими засобами допомоги, як пандуси та підйомники, завдяки яким ті могли б вести активніше суспільне життя. Через це інваліди зазнають обмежень у пересуванні, не маючи змоги відвідати магазин, скористатися громадським транспортом. Що вже казати про навчальні заклади, геть не розраховані на присутність у них людей з особливими потребами.
Але, незважаючи на це, українці з особливими потребами не полишають надії на здобуття освіти. Більшість інвалідів іде навчатися до спеціальних закладів та інтернатів, а деякі на свій страх і ризик вирішують поглинати граніт науки все ж таки у звичайних школах. «Спільний» тип навчання називається інклюзивним і через різницю в розвитку учнів викликає гострі суперечки щодо своєї доцільності.
НЕЛЕГІТИМНЕ НАВЧАННЯ
У нашій державі інклюзивна освіта почала заявляти про себе вголос не так давно. Сприяти втіленню реформ з її реалізації та проводити пізнавальні тренінги для батьків і представників зацікавлених громадських організації покликаний Всеукраїнський Фонд «Крок за кроком», створений у 1999 році. Його директор, Голова Директорату програм розвитку освіти проекту «Рівний доступ до якісної освіти» Міністерства освіти і науки України Наталія Софій, каже, що навіть поодинокі спроби запровадження спільного навчання у наших освітніх закладах зустрічають на своєму шляху безліч перешкод.
«Історично склалося так, що для дітей з особливими потребами у нас існують спецшколи та інтернати - ціла система спеціальної освіти, яку ми отримали у спадок від Радянського Союзу. Але з 1991 року, коли наше суспільство стало більш відкритим, ми побачили, що такі діти потребують неізольованого від однолітків навчання. На жаль, сьогодні інклюзивна освіта в Україні нелегітимна, - констатує вона. - Суспільство не поінформоване про сутність та переваги такої освіти, у нас відсутня спеціальна система підготовки педагогів, і, крім того, бракує політичної волі для налагодження цих питань», - скаржиться Наталія Софій.
Незважаючи на відсутність допомоги з боку держави, прихильники спільного типу освіти не зневірюються. Сподіватись успішного впровадження інклюзії в українських школах їм допомагають наявні на сьогодні результати діяльності цієї програми. Коли в Україні тільки починали впроваджувати інклюзивну освіту, педагоги та вихователі дитсадків побоювалися, що проти такого експерименту будуть протестувати батьки здорових дітей: можливо, ті не хочуть, щоб з їхньою малечею навчалися діти з синдромом Дауна або розумовою відсталістю. Проте виявилося, що батьки зовсім не проти інклюзивної системи навчання. «Були навіть приклади, коли вони самі лобіювали зміни освітнього закладу, за яких до навчального процесу залучалися діти з особливими потребами...», - згадує Наталія Софій. За її словами, згодом дуже багато батьків здорових дітлахів відмічали, що завдяки спільним класам їхні діти навчилися толерантно ставитися до однолітків з вадами.
У перевагах інклюзивної освіти також переконана Ірина Некрасова - заступник директора з навчально-виховної роботи середньої загальноосвітньої школи №95 міста Львова, навчатися у якій свого часу було запрошено дітей з поганим слухом. «Ми допомагаємо діткам здобувати знання за допомогою музично-ритмічних вправ. Їхнє виконання дає дуже дієвий результат щодо розвитку слуху інвалідів, навчання та виховання загалом», - ділиться досвідом пані Ірина, розповідаючи про особливу гордість школи: гурток юних сопілкарів, створений в одному з інклюзивних класів. «Всі наші випускники з особливими потребами успішно вступають до вищих навчальних закладів. Вони важко і багато працюють, але знаходять відгук у викладачів і однокурсників», - впевнена Ірина Некрасова.
Не дивлячись на те, що зараз в Україні інклюзивна освіта існує на рівні експерименту, ці спроби вже мають позитивні результати. Львів'янка Софія Колосовська, мати дівчинки, хворої на дитячий церебральний параліч, дуже задоволена обранням «поєднаного» способу освіти. «Коли Наталочка почала відвідувати школу, у неї з'явилося безліч друзів. Вона ходить туди з великим зацікавленням і зовсім не комплексує», - каже пані Софія й пригадує, як, забираючи дитину додому, щораз бачить біля неї гурток однокласників, які уважно слухають Наталчині роз'яснення шкільного матеріалу. «Вона полюбляє читати і хоче знати більше, ніж вчителі дають за програмою, - розводить руками Софія Колосовська. - Наталку дуже люблять однолітки, а учні старших класів шкодують, що вона навчається не з ними».
Мати дівчинки-інваліда розповідає про те, як нещодавно запитала в дочки, чи почувається вона щасливою. Наталка тоді відповіла: «Так, бо я навчаюся у школі і маю так багато друзів! Навколо нас дуже багато цікавого, але ми цього часто не помічаємо...». За словами пані Софії, її донька має великі плани на майбутнє: раніше Наталя хотіла стати журналістом, але потім її привабили медичні книжки: хотіла розуміти, про що говорять лікарі.
БЛАГИМИ НАМІРАМИ...
Дещо іншої думки про інклюзивну освіту киянка Ірина Осетрова, мати хлопчика з церебральним паралічем, який навчається у спеціальному інтернаті. Жінка тринадцять років пропрацювала у садочку для дітей з ДЦП і міській психолого-медико-педагогічній консультації, яка займається комплектацією всіх спеціальних закладів для дітей Києва, тому ситуацію з навчанням людей з особливими потребами знає зсередини. «Добре, що є соціально адаптовані діти, які дуже добре навчаються у загальноосвітніх школах. Але інваліди - це дуже узагальнене визначення. Кожна група інвалідності має свої особливості», - каже вона.
Ірина Осетрова має досвід спілкування як із самими інвалідами, так і з їхніми педагогами. «Коли дітей зі зниженим слухом віддають на навчання до загальноосвітніх шкіл і не вчать розмовляти за допомогою рук, вони не можуть спілкуватися ні з тими, хто чує, ні зі слабочуючими. Вихованці спецінтернатів створюють сім'ї, працевлаштовуються і чудово себе почувають, а ті інваліди, які закінчили звичайні школи, стають ізольовані», - стверджує вона.
Ще один мінус інтегрованого навчання - брак вчителів, які були би навчені спілкуватися з «особливими» учнями. Мати хворого хлопчика Ірина Осетрова непокоїть непідготованість тих, хто береться впроваджувати інклюзивну освіту в Україні. «На жаль, люди з благими намірами починають щось організовувати, досконало не вивчивши проблему з усіх боків, - констатує вона. - Наприклад, вони навіть не знають, що дітей з особливими потребами навчають не за однією спільною програмою, а за трьома. Такі вчителі не враховують особистих проблем інвалідів під час навчання: гадають, що, якщо діти погано рухаються, їх достатньо просто посадити в клас...»
Українські інваліди мають три шляхи здобуття знань: через загальноосвітню програму (вона діє як у спеціальних школах, так і у звичайних), програму для дітей із затримкою психічного розвитку (розтягнута задля зменшення навантаження) та допоміжну програму (дітей навчають за допомогою спеціальних методик). Для малечі, яка не може засвоїти останню програму, існують так звані інтернати соціального забезпечення, де навчають тільки читати і писати. Частина дітей з ураженням центральної нервової системи може опанувати загальноосвітню програму, але такі діти набагато швидше виснажуються і відволікаються. Тобто проблема не в тому, що ці діти не так рухаються, а в тому, що вони мають свої особливості, які можуть перешкоджати навчанню в повному обсязі.
Ірина Осетрова стверджує, що до дітей-інвалідів потрібен особливий підхід. В недоцільності «спільної» освіти жінка переконалася, спостерігаючи за львівським експериментом. «За допомогою досвідчених канадських реабілітологів було вирішено відправити навчатися діток з ДЦП до звичайної школи, - каже пані Ірина. - Вчитель захоплено розповідав: «Це - Петрик, він навчається в загальноосвітньому класі. Всім діткам я задаю цілий параграф, а йому - лише половину». А який тоді сенс впроваджувати інклюзивну освіту? У своєму класі спецінтернату Петрик вивчив би все і вступив би до вищого навчального закладу...».
Мати хлопчика-інваліда не виключає, що українські діти з особливими потребами колись зможуть здобути якісну освіту у загальних класах, проте щодо такого стану речей на сьогодні вона висловлює сумніви. «Вчителю мало бути просто гарною людиною: треба мати ще й дефектологічну освіту, власний досвід та поради колег. Тоді діти дійсно отримуватимуть повний багаж знань, а не папірець про освіту», - зазначає Ірина Осетрова.
«ЗРОБИ САМ» ДЛЯ ОСОБЛИВИХ ДІТЕЙ
Розумово відсталим дітям доводиться стикатися з окремими проблемами. На відміну від дітей з іншими типами інвалідності, ця малеча не може встигати навчатися за загальною програмою. Альтернативним варіантом набуття знань для них є центри дозвілля, в яких діточок вчать ліпити з пластиліну, розплутувати мотузки, збирати докупи схожі малюнки, рухатися в такт музиці тощо.
Всі ці уроки пропонує відвідувачам спеціальна дитяча установа №607 Києва, якою опікується Благодійне товариство «Джерела». Проте голова правління цієї організації Раїса Кравченко стверджує, що найголовнішою заслугою центру є навчання навичкам самообслуговування. «Окрім зниженого рівня IQ (70 і нижче), діагноз «розумова відсталість» передбачає соціальну неадаптованість: людина не може самостійно зорієнтуватися, прийняти якесь рішення», - розповідає пані Раїса.
Про проблеми розумово відсталих дітей ця жінка знає з власного досвіду: має сина з таким діагнозом. «Відправляючи його до магазину, я прошу купити щось одне, наприклад, четвертинку хліба, - ділиться Раїса Кравченко. - При цьому я даю йому записку для продавця та гроші: або точну для покупки кількість, або трохи більше, адже решти у більшості випадків він не принесе». Несамостійність людини з розумовою відсталістю дається взнаки на кожному кроці. «Років п'ять тому мій син вмів варити суп, а тепер, коли я перестала «стояти над душею», він розучився це робити...», - розповідає мати хлопця, пригадуючи, як одного разу той порвав стогривневу купюру, сказавши, що вона йому не потрібна, і в той же час попросив п'ятдесят копійок для поїздки у метро. «Тут треба не те, що нагадувати, а постійно проводити заняття з самообслуговування», - впевнена жінка.Згадуючи декілька років навчання сина у звичайній школі, пані Раїса стверджує, що дітям з інтелектуальною недостатністю однозначно слід відвідувати спеціальні освітні центри.
Мешканка Богуслава на Київщині Наталія Тіпозіна теж вважає, що дітям з особливими потребами варто навчатися у спеціальних центрах розвитку. Свою дочку, інваліда Чорнобиля, яка не може перебувати серед здорових учнів через епілептичні припадки, вона возить аж до Києва - у Благодійне товариство «Джерела». «Хотілося б, щоб дочка розширяла свій світогляд, адаптувалася до навколишнього світу, - каже вона. - Майже всі діти-інваліди не відвідують школу, тому їхнє спілкування дуже обмежене. А така організація спільного дозвілля сприяє тому, що вони спілкуються з ровесниками та навчаються чомусь один від одного». До такого висновку пані Наталію наштовхнула сувора правда життя: живучи у багатоповерхівці, жінка неодноразово бачила, як її дочку ображали інші діти, знаючи, що та хвора. «Здорові діти дуже жорстокі по відношенню до дітей-інвалідів. У них зовсім немає чуйності та толерантності», - пояснює Наталія Тіпозіна свій вибір на користь спеціального закладу.
ВИЩА ШКОЛА ЯК ЕКСПЕРИМЕНТ
Якщо із загальноосвітнім навчанням для інвалідів України ситуація більш-менш зрозуміла - діти мають змогу хоч якось отримати загальні знання зі шкільних предметів - то з вищою освітою все набагато складніше. У вітчизняних вищих навчальних закладах просто не вистачає місць для всіх охочих до знань дітей з особливими проблемами. А про яку адаптацію в суспільстві може йти мова, коли людині без вищої освіти просто перекритий шлях у майбутнє?
Для того, аби хоч якось допомогти дітям-інвалідам здобути повноцінну освіту, Міністерство освіти і науки України нещодавно започаткувало «експеримент інтегрованого навчання осіб з особливими освітніми потребами». У рамках цього пробного проекту дев'ять вищих навчальних закладів по всій Україні готові прийняти до себе дітей з різними вадами. Новоспечені студенти зможуть обрати найзручніший для них тип навчання з чотирьох (індивідуальний, дистанційний, екстернат чи інтегрований). Основні надії, звичайно, чиновники покладають на інтегровану (ту саму інклюзивну) систему навчання: мовляв, вона ефективно вплине на рівень соціалізації дітей з особливими проблемами, допоможе кожному інвалідові відчути себе потрібним, «конкурентоспроможним».
Інтегроване навчання інвалідів та здорових дітей в університетах Міністерство освіти і науки України прагне зробити всеохопним. Для початку буде розроблена документація та науково-методична література, необхідна для студентів з вадами. Другий крок на шляху до впровадження тотальної інклюзивної освіти - це апробація розроблених матеріалів. Третій етап включатиме аналіз результатів освітнього експерименту та складання певних висновків. Отже, бути чи не бути повноцінній освіті для українських інвалідів, вирішить час.
Серед батьків дітей з особливими потребами вистачає як прихильників, так і противників інклюзивної освіти. Та й держава поки що не визначилася, залишати стару радянську систему навчання інвалідів у спецінтернатах чи спробувати наздогнати у цьому питанні розвинені країни, в яких вже давно діти з особливими потребами навчаються разом зі здоровими однолітками. Але поки українські чиновники одною ногою твердо стоять у минулому, а іншою роблять несміливий крок вперед, діти-інваліди залишаються без належної уваги - такої собі руки допомоги, завдяки якій вони могли би стати повноцінними членами суспільства.
***
За даними Міністерства праці та соціальної політики України, в нашій державі проживає близько 170 тисяч дітей-інвалідів. З них майже 2 тисячі отримали інвалідність внаслідок аварії на ЧАЕС.
Зараз в Україні існує 478 реабілітаційних установ для дітей з особливими потребами. Реабілітаційні послуги дітям-інвалідам у системі органів праці та соціального захисту населення надають 234 центри соціальної реабілітації, які відвідують близько 20 тисяч інвалідів. Щороку близько 120 з них переходять навчатися у загальноосвітні школи. На повному державному утриманні в 56 дитячих будинках-інтернатах перебуває понад 7 тисяч вихованців.
Фотографії взято з сайту канадсько-українського проекту "Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні"
http://www.education-inclusive.com/uk/index.php
