Борис ТАРАСОВ, кандидат історичних наук
«Ось декілька типових оголошень з газети початку ХІХ століття: «Продаються дворові майстрові люди, та ще трьох бігових коней, два лошака»... «Продаються 16-ти років дівчина і трохи використовувана карета»... «Продаються чоловік і дружина, 25 і 23 років, годні для всякої роботи, з ними дівчинка трьох років». Таких оголошень - тисячі. Як в наші дні про продаж потриманих меблів або автомобілів».
У російській історії існує декілька дат, зовсім не залежних від випадкових обставин, як проблема «старого» і «нового» стилю. Одна з них - 19 грудня 1861 року. В цей день відбулось «всемилостивійше дарування кріпосним людям прав стану вільних сільських обивателів» маніфестом імператора Олександра Другого. Маніфест був «даний у Санкт-Петербурзі, у дев'ятнадцятий день лютого, в літо від Різдва Христового тисяча вісімсот шістдесят перше, царювання ж нашого в сьоме».
Сьогодні про кріпосне право пам'ятають лише вчені-історики і ще ті зі школярів, хто твердо вирішив отримати атестат відмінника. Але і серед меншості лише окремі з них знають правду про те, що протягом майже двохсот років у Росії існувало рабство. Справжнісіньке рабство, коли російських православних людей продавали на невільничих ринках оптом і вроздріб.
Ось декілька типових оголошень з газети початку ХІХ століття: «Продаються дворові майстрові люди, та ще трьох бігових коней, два лошака»... «Продаються 16-ти років дівчина і трохи використовувана карета»... «Продаються чоловік і дружина, 25 і 23 років, годні для всякої роботи, з ними дівчинка трьох років». Таких оголошень - тисячі. Як в наші дні про продаж потриманих меблів або автомобілів.
Колосальне за своїм значенням явище, яке вплинуло на всю історію країни і характер народу, справжнє ярмо, поза всяким сумнівом, гірше будь-якого «татарського», до нинішнього дня не має належної моральної оцінки. Замість цього існує безліч наукових робіт, предметом вивчення яких є все, що тільки можна - від статистики народжуваності у поміщицьких маєтках до коефіцієнта продуктивності кріпацької праці.
Тільки неможливо віднайти у цих «вчених» працях відповідь на одне питання - як могло статись, що у християнській країні більшість народу протягом століть була зведена на рівень худоби? І чи можна виправдати це якими б то не було аргументами про «державне благо»?!
У ХVІІІ столітті російський селянин послідовно позбавляється російським же урядом всіх громадянських і людських прав. 1727 рік - заборона поступати на військову службу без згоди свого поміщика (тих, хто наважувався порушити цей монарший указ, сікли батогами і відправляли назад в село); 1730 рік - заборона купувати нерухомі маєтки; 1731 рік - заборона вступати у комерційні відносини; 1741 рік - кріпосні селяни виключені з числа людей, які присягали при вступі на престол нового монарха. Цим указом імператриця Єлизавета і в її лиці російська держава перетворюють мільйони своїх платників податків у рухому власність поміщиків.
Правління Катерини «великої» - період завершення закабалення народу. Під скіпетром цієї освіченої імператриці, кореспондентки Вольтера і Дідро, російський селянин позбавляється навіть права скаржитись на зловживання свого власника. За внесення скарги на поміщика, незалежно від суті справи, кріпосного належало карати батогами і видавати своєму хазяїну. Цікаво, що скандальна справа кривавої Салтичихи отримала розвиток лише тому, що скарга її дворових була зроблена мало не за день до обнародування указу Катерини про заборону доносити на свого поміщика. І чиновники просто змушені були її прийняти. Власники душ при «матушці-Катерині» отримали право засилати своїх кріпаків в Сибір за своїм капризом і отримувати за це гроші. За свідченням сучасника, «у Санкт-Петербург привозили людей цілими барками для продажу... Поміщики щорічно на ярмарку продають дівчат приїжджим для сороміцького торгу азіатам, які вивозять цих жертв беззаконня далеко від місця їхньої батьківщини. Що ж робить глава цієї губернії? А він у той сам час продав танцівниць свого театру іншому поміщику, який своїми вчинками і обходженням з селянами більше всього доказує, що благородство душі не завжди зв'язано з високим званням і славним іменем».
Дані про російське кріпацтво не є секретними. Вони розлогі і легкодоступні, на перший погляд. Але у того, хто приступає до їх вивчення, скоро виникає відчуття причетності до чогось якщо не прямо забороненого, то того, що перебуває під жорстким ідеологічним контролем.
Ось як оптимістично налаштований найновіший підручник російської історії, виданий у 2010 році під редакцією відомого сучасного вченого. За його даними, «на початок 70-х років (ХVІІІ століття - Авт.) уряду Катерини Другої вдалось зробити життя у країні стабільним і спокійним. Обережні, але постійно спрямовані на покращення життя різних прошарків населення, заходи почали приносити результати».
Життєрадісний настрій автора підручника хоча і відчайдушно суперечить історичним фактам, але підкуповує патріотичністю настільки, що здається, ще трохи і селянська війна Ємельяна Пугачова буде здаватись історичним непорозумінням. Зрештою, шановний історик так і заявляє: пугачовське повстання «завдало Росії невимірних матеріальних втрат: були спалено і зруйновано багато дворянських садиб»... Про те, чому повстання взагалі відбулось, у підручнику пояснюється настільки нетямуще, що простежити істинну думку автора практично неможливо. Здається, оживи зараз середній пересічний дворянин, жертва пугачовського бунту, і він не зміг би краще виразити обурення діями своїх збунтованих «рабів».
Немало країн і держав в різні періоди своєї історії пережили епоху рабства, утискування свободи особистості. Як правило, причиною закабалення було завоювання і підкорення чужих по крові і вірі племен. Але тільки Росія має досвід рабовласництва, коли невольниками ставали люди, єдинокровні і єдиновірні зі своїми панами - «білі раби», «хрещена власність» (за виразом Олександра Герцена).
Російське двохсотрічне кріпосне право - це образа власної народної гідності, християнської свідомості. Національна ганьба. Але ніде, в жодній «науковій» роботі ви не знайдете такого висновку. Очевидно, це вважається політично некоректним та ідеологічно шкідливим.
Абсурдно, але російський імператор Микола І, обурюючись проти гноблення людської особистості в далеких американських штатах, оголосив вільним кожного негра, який ступить на російську землю!.. При цьому в той сам час під імператорським скіпетром Миколи російських кріпосних людей продавали, як собак, розлучуючи чоловіка від жінки і дітей від батьків.
Герцен гнівно запитував: «Навіщо російських кріпосних утрапило родитись такими ж білими, як їхні пани? Чому потрібно бути неодмінно чорним, щоб стати людиною в очах білого царя?!».
Здавалось, що революційна перемога робітників і селян дасть, нарешті, сподівання на торжество справедливості і встановлення історичної правди. Радянська влада мала б демаскувати кріпосницьку державу і підвести риску під багатовіковим рабством російського народу.
Нічого подібного.
Перегляньте кінофільми радянського часу про «імператорську» епоху 1717-1917 років. Головними позитивними героями в них будуть дворяни. А імператорські образи, особливо Петра І і Катерини ІІ , при яких сформувалось рабство російського народу, за героїзацією навряд чи поступаються кінопортретам «вождів світового пролетаріату».
Причина, через яку дворянський недоросток Петруша Гриньов та імператор Петро І опинились у фаворі в радянської держави, а борець за народні права Ємельян Пугачов навічно списаний у розряд дикуватих невдах-заколотників, очевидна. І Гриньов, і імператор Петро І були «державниками». І передовсім тому духовно близькими тоталітарному радянському ладу. Для них принцип підпорядкованості державі за будь-яких обставин був вище від таких рефлексій як соціальна справедливість чи релігійне переживання.
Влада любить акуратно підстрижену історію, причесану під офіційно затверджений зразок. Все, що не відповідає цьому казенному «ідеалу», прийнято оголошувати фальсифікацією історії. Віднедавна у Москві існує пам'ятник Олександру ІІ. Там є напис: «Царю-визволителю. Олександр Другий... звільнив мільйони селян від багатовікового рабства». Це брехливі слова. Справа в тому, що імператор Олександр ІІ не заслуговує ні пам'ятника, ні титулу «визволитель».
Сам Олександр Миколайович на прийомі представників московського дворянства за п'ять років до «розкріпачення» відверто обмалював справжній стан справ у своїй рабовласницькій державі. Говорячи про неминуче звільнення селян, він заявив: «Набагато краще, щоб це відбулось зверху, ніж знизу». Відомий історик Василь Ключевський набагато різкіший у своїх висновках про справжні причини відміни кріпосного права: «Вирішення питання стало не справою політичної мудрості, що залежить від осіб, а вимогою стихійних впливів, які вирішили б його у будь-якому разі, навіть всупереч волі осіб». Іншими словами, своїм визволенням селяни менше всього зобов'язані добрій волі імператора, який був, як відомо, переконаним кріпосником.
На час «звільнення» від кріпосного Росія представляла собою поле прихованої громадянської війни. За свідченням сучасників, не було поміщика, на якого хоч раз у житті не вчиняли замах селяни. Але не було і селянської спини не покаліченої поміщицькими батогами. Досить прочитати звіти міністерства внутрішніх справ за останні дореформені роки. Це справжні зведення з театру військових дій. Запороті до смерті селяни, зґвалтовані поміщиками селянки, мертвонароджені діти від жорстокого покарання вагітних жінок, зарізані в помсту дворяни, спалені садиби. А чого вартує наказ уряду військам при придушенні селянських заворушень - «стріляти без жалості, як до ворога». І стріляли, і вішали, і пороли...
Але мало хто знає, що саме вимушене «звільнення» селян носило відверто грабіжницький характер. Імперський уряд робив все, щоб захистити інтереси поміщиків. Досить сказати, що по всій імперії тілесні покарання зберігались до 1904 року виключно для селян і... засланців-каторжних. Колишні кріпосні були не тільки обмежені у свободі пересування, але і у своїх релігійних і економічних правах. До 1905 року колишні поміщицькі селяни виплатили понад півтора мільярда рублів викупних платежів за ті самі наділи, за які ще й платили податки державі. Ця сума в три рази перевищувала ринкову вартість їх наділів, «милостиво» виділених їм імперським урядом.
Проте у Росії лунають пропозиції утвердити нове свято, присвячене відміні кріпосного права. Очевидно, що нічого урочистого і радісного в даті 19 лютого нема. До цього дня, після двох століть існування рабства, країна прийшла внутрішньо розділеною, з деградованим дворянством і розореним темним селянством. У цієї країни практично не було майбутнього тому, що занадто багато помилок залишилось у неї в минулому. Про це свідчать історичні факти і вся російська класична література. Але хто сьогодні читає класику і звертає увагу на факти? Сьогодні модно створювати міф про «велику імперію». Імперію, в якій було добре всім, крім народу, який її населяв.
19 лютого потрібно утвердити не свято, а День знання російської історії. І чесно присвятити його, хоча б один цей день вивченню власної країни. Але дійсно минулого, а не міфів про нього. Того, хто наважиться на цей експеримент, чекає багато несподіваних відкриттів.
Время новостей, 19.02.2010
