Президент Європейського культурного фонду австрієць Філіп Діташмайєр належить до тих «мандрівних філософів», які створюють сучасну культурну та освітню мапу Європи, і на відміну від багатьох вітчизняних скептиків, бачить на ній і місце для України. Хоч і попереджає: «Україна гратиме свою роль в європейському просторі, якщо...». І от на цих «якщо» Ф.Діташмайєр погодився зупинитися детальніше у розмові з «Українським Словом»:
- Завданням номер один для влади я бачу утворити і розвивати українськість. Багатомовну, полікультурну, з регіональними відмінностями українськість. Тобто, причетність до створення сучасного культурного, освітнього простору в Україні. Причетність до політичної та культурної нації - української. Наголошую: ви можете мати будь-яке етнічне походження, вважати своєю рідною мовою російську чи польську або іврит - але при цьому бути громадянином України.
Мені іноді закидають - і не лише в Україні, але й у моїй рідній Австрії - що я пропагую підходи США до національної політики. Я працював у Сполучених Штатах і знаю: там має місце «перетворення» емігрантів на громадян, і це вельми складний, довготривалий процес, і якраз питання державної мови, спільного поліетнічного культурного простору, освітня система перетворюють мешканця китайського кварталу або латиноамериканської спільноти на громадянина США. Працюючи в об'єднаній Європі, я спостерігаю подібні процеси у багатьох країнах ЄС: серед європейців збільшується кількість емігрантів, їхні діти ходять в європейські школи - а ми досі не маємо єдиного підходу до формування європейськості! Звідси і проблеми з мусульманськими учнями, і відмова від традиційних європейських католицьких свят у тепер багатонаціональних державах ЄС...
А Україна у цьому плані - унікальна, і шкода, що ми не вивчаємо ваш досвід, точніше досвід багатонаціональних спільнот України: у вас успішно функціонують болгарські та угорські школи і театри, у багатьох регіонах національні громади мають свої друковані видання і програми на радіо і телебаченні. І при цьому у вас досі не відбулась освітня реформа, яка би об'єднувала ці громади в українську націю, яка би сформувала основні засади патріотичного виховання, яка би дозволила вивчати історію і культуру без радянських купюр.
- А культура? Яким чином підтримати українськість у культурі?
- Те саме стосується і української культури, в якій мирно співіснують і доповнюють одна одну культури корінного народу (українського) та народів, які споконвіку на цих територіях проживали. Шкода, що за рідким винятком самі ж українські митці ніяким чином не виявляють зацікавленості у розвитку і «корінного» мистецтва та культури, і культур братніх народів. При цьому, при забудові або руйнації історичних центрів в українських містах найчастіше жертвами сучасного архітектурного вандалізму стає саме «мистецький простір»: бібліотеки, музеї, книгарні. Я перепрошую за мою різкість, але мій нинішній візит в Україну співпав із скандалом довкола київської книгарні «Сяйво»...
- Якщо вже говорити про руйнування історико-культурного простору, самої міської аури, то хіба можна вважати, що Київ - виняток? Тим більше, що ми з Вами про це говорили і позаминулого року у Львові, і минулого року в Одесі...
- Ні! На жаль, більшість європейських міст також перетворюються на урбаністичні, змертвілі центри, в яких усе більше офісів міжнародних корпорацій, державних установ або представництв банків. Але законодавство Євросоюзу є достатньо суворим у сфері збереження історико-архітектурних пам'яток: їх не можна знищувати, не маючи на те відповідного рішення науковців та архітекторів, як не можна їх видозмінювати без дозволу тих таки науковців, місцевої громади і місцевих чиновників. Але, як на мене, з часом українські будівельні компанії та їхні власники з інвесторами збагнуть, що для їхнього ж престижу, для розгорнутої міської картини варто залишити жити старі кам'яниці, бо вони тримають у собі і історію міста, і його духовну ауру.
Але знов-таки, дозволю собі повернутись до теми освітнього і культурного простору: якщо український простір руйнували і за часів Російської імперії, і у добу СРСР, якщо більшість викладачів архітектури чи історії є вихідцями ще радянської освітньої школи, українські талановиті школярі і студенти навряд чи отримають знання, необхідні для сучасного часу. Аж ніяк не закликаю до люстрації, просто пропоную плекати нову інтелектуальну еліту, яка не куплятиме знання, а справді ними оволодіватиме, яка знатиме історію свого міста, ба навіть своєї вулиці; яка буде добре розумітись на традиційному національному та європейському мистецтві тощо. Саме наявність інтелектуальної еліти, яка зможе працювати в українських реаліях - законодавчих, виконавчих, побутових і так далі - визначатиме перспективу України. І якщо таку еліту не виховати, навряд чи Україна стане справді європейською державою. Тим більше, що у кожній європейській державі підтримка інтелекту - одне із завдань влади і суспільства, на це спрямовані кошти держбюджетів, приватних фондів, інвестиційних компаній.
- Тобто, Україна без інтелектуальної, національно свідомої еліти має шанс стати євразійською?
- Я не впевнений, що Ви уявляєте, що таке євразійство... Приклад його - Туреччина, Стамбул, місце, де Босфорська протока єднає два континенти. Місце, де спершу на смерть билися два світогляди і фактично дві цивілізації - а потім втомились, озирнулись і утворили свою специфічну цивілізацію, поєднавши здобутки якраз інтелектуальні, мистецькі, культурні. Взагалі, історії відомо, як культура «скріплювала» різні народи: Австро-Угорщина, наприклад... Співпраця і взаємне проникнення культур (образотворчого мистецтва, архітектури, музики) утримували кілька народів разом значно міцніше, ніж укази цісаря або контроль центру над регіонами.
До речі, знову про українськість: незрозуміло, чому центр - Київ або великі міста - так сильно утримують під своїм крильцем українську культуру. Більшість великих фестивалів і конкурсів відбуваються у великих містах: у Києві, Львові, Одесі чи Донецьку. Складається не дуже приємна картинка: враховуючи те, що більшість української інтелігенції з фінансових міркувань не може собі дозволити їздити на ці фестивалі, їх роблять для багатих українців, заїжджих іноземних гостей і для чиновників... Сучасна Європа якраз намагається децентралізуватись, згадаймо міжнародний театральний фестиваль у маленькому французькому Авіньйоні, моцартівські концерти у казковому Зальцбурзі, регулярні пленери у невеличких мальовничих італійських та іспанських містах (або й селищах). Наш Фонд охоче підтримує таку мистецьку децентралізацію, оскільки її завдання - не лише плекати мистецтво і розширювати культурний простір, а і розвивати міську інфраструктуру і поліпшувати якість життя місцевої громади. Ми серйозно працюємо з Угорщиною, де збереглися справжні перлини архітектури у кількох десятках маленьких міст і містечок: хочемо їх об'єднати в угорське «замкове кільце». Угорщина уже має подібний досвід, перш за все у галузі так званого кулінарного мистецтва - великою популярністю і в угорців, і в іноземців користуються відвідини фестивалів вина у Токаї, фестивалю перцю у Тіхані та гуляшу у передмісті Будапешту...
- До речі, про Тіхань - місцева влада сподівається створити спільний проект з Шевченківським районом Києва, шукає можливості співпрацювати з Національним заповідником «Свята Софія Київська». Адже Анастасія Ярославна - донька князя Ярослава Мудрого - була угорською королевою!
- Це буде чудовий проект! А я ще мрію про спільний українсько-австрійський літературний проект, присвячений Захер-Мазоху. Син австрійського чиновника, чиє дитинство пройшло у Львові, він увійшов в історію як австрійський письменник. А Джозеф Конрад - син польських шляхтичів, народжений на території сучасної України, класик англійської літератури? Або російськомовний Микола Гоголь, що його яскраві колоритні описи України та українців так важко передавати німецькою або англійською мовами? Прикладів подібних багато, і мені здається, що новели і повісті того ж Захер-Мазоха або Конрада у перекладі на сучасну українську мову користуватимуться великим попитом у читачів: бо ж їхні життя тим чи інакшим чином пов'язані з Україною.
Тим часом, європейським читачам було би цікаво ознайомитися з Україною через її літературу, і шкода, що українська література мало перекладена в Європі. Імовірно, справа не у відсутності інтересу, а у відсутності знань... що знову повертає нас до освітньої тематики. Так само, як брак в Україні менеджерів - мистецтвознавців, хороших молодих культурологів - це також питання освіти. Точніше, престижності або не престижності професії. Мені розповідали в Одесі, що престиж професій, пов'язаних зі сферами культури та освіти, різко впав. І це вже біда національного масштабу: панове, без освіченого педагога не буде освіченої України. Педагог - основа сучасної і завтрашньої науки і культури, носій сучасних знань і знань з історії, вихователь майбутніх будівничих України. Хоч я займаюся проблемами культури, але питання педагогіки мені достатньо близькі: якби мій вчитель у початковій школі не розповідав так цікаво про митців доби Відродження - ми би зараз не розмовляли про культурні проблеми Європи та культурно-духовну ідентичність України.
Розмовляла Богдана КОСТЮК.
P.S. Ця розмова насправді - збірка інтерв'ю та коментарів Ф.Діташмайєра, які охоплюють період 2007 - початку 2010 рр. Ми обговорювали ще багато інших цікавих і важливих проблем. Але для себе Філіп назвав найважливішими утворення мистецького та освітнього простору і проблеми освіти.
