Віталій ОГІЄНКО
Президентський термін Віктора Ющенка добігає кінця. Результат у 5 відсотків промовисто свідчить про оцінку виборцями його роботи. Можна скільки завгодно говорити про важку хворобу (про це якось забувається), недостатність повноважень після конституційної реформи, неготовність суспільства сприйняти ідеї Віктора Андрійовича, п'яту колону Росії, проте тепер це вже неважливо, принаймні для нього самого. Звичайно, відповідальність за нинішній стан країни несе не лише Ющенко, а й уряди, парламент і т.д. І все ж, оглядаючись назад, нинішня українська дійсність пов'язується передусім з його ім'ям.
Останні п'ять років видаються нестабільними та сповненими політичної боротьби. Не тієї боротьби, з якої суспільство виходить оновленим та готовим до нових звершень, а підлої і підкилимної заради влади та грошей, що породжує песимізм та зневіру. Флегматик за характером та реаліст за способом життя згадає про те, що за цей час не було проведено за невеликим виключенням жодних реформ у економічному та суспільному житті країни, медицині. Корупція досягла просто загрозливих масштабів та визнається експертами загрозою чи не №1 національній безпеці країни. Ефективність державного менеджменту так і не покращилася. Молоді та освічені мріють про Європу та США, а активні та цілеспрямовані вже на заробітках в Італії та Португалії. Країна просто тупцює на місці, бідність не подолана, суспільного порозуміння не віднайдено, а село продовжує спиватися.
Україна просто може загрузнути у пошуках засобів на прожиття (хоча переживали й гірше). Адже коли суспільство починає орієнтуватися виключно на виживання, воно втрачає можливість зрозуміти, чи має в ньому місце прогрес.
До такого розуміння поточної ситуації схиляються все більше думаючих та освічених людей, що проголосували за Тігіпка, Яценюка, Гриценка. Їхня логіка вибору проста та зрозуміла і полягає в тому, що коли нас не влаштовують нинішні керівники, то ми маємо зробити все, щоб їх змінити. Що ж може бути простішим, ніж піти і проголосувати.
Україні не вистачає постановок амбіційних завдань, динаміки та відкритості до світу. Але не тих безнадійних обіцянок та безоглядного популізму, які лише розбещують бажання, а після чергового їх невиконання породжують нову хвилю суспільного песимізму.
Нині зрозуміло, що на Майдані лунали саме такі обіцянки, адже ніхто з тих, що там стояли на сцені, не змогли чи не захотіли суспільні очікування перевести в реальні програми та впровадити їх в життя. Звичайно, надії були завеликі, але й ті, на кого вони покладалися, виявилися неготовими або нездатними продемонструвати нову якість.
Ющенко хотів, але не зміг втілити в життя свої гасла. І намагався він це зробити у своєрідний спосіб - все більше відмежовуючись від реальних справ, які вимагають системи, контролю, команди та компромісу. Із введенням в дію конституційної реформи, це проявилося повною мірою. Та і здається, що це не стало трагедією для Віктора Андрійовича, який чим далі до закінчення своєї каденції, тим більше шукав комфортного життя та уникав незручних запитань. Він більше зосередився на гуманітарних проектах, на промовах та підвищенні національної свідомості та відродженні національної пам'яті, що, очевидно, було ближчим йому.
У цьому процесі загубився Ющенко як політик. І, зрозуміло, не міг з'явитися Ющенко як лідер нації, адже останній обов'язково має залишатися політиком. Можливо, у нього залишається гіркий осад на душі, що його не зрозуміли. Це дійсно так. Його не зрозуміли інші політики, для яких Ющенко дійсно виглядав "білою вороною" зі своїми цінностями у безпринципній політичній грі тих, що понад все на світі ставлять здоровий глузд та рейтинг. Не зрозуміли виборці Януковича, адже не зумівши консолідувати владу заради підвищення рівня життя, Ющенко почав атакувати їхню регіональну ідентичність. Ті 52% виборців, які підтримали Ющенка у 2004 році, теж підпали під загальне розчарування, і лише 5%, котрі проголосували за Ющенка у 2010 р., продовжували йому вірити.
Звичайно, такий поділ на ідеологію та практику у поточній політичній діяльності Ющенка є спрощеним, бо, по-перше, політичний інструментарій в українській політиці не відрізняється за приналежністю того чи іншого політика до політичного табору, а по-друге, Віктор Андрійович частіше декларував наміри, ніж доводив їх до кінця, що спробуємо пояснити як особливостями його натури, так і браком повноважень.
На сьогодні питання ставлення до Ющенка, по суті, звузилося до питання ставлення до тієї системи ідей, спікером яких він став. Найбільшою слабкістю його поглядів видається недостатнє розуміння того, що сила нації та рівень сформованості національної ідентичності визначається не лише приналежністю до певної культурної традиції та мовного середовища, а й станом політичної та громадянської культури. Адже без лояльності громадян до органів влади та закону та розбудованою мережею громадянського суспільства не може бути успішної демократичної держави з консолідованою загальнонаціональною ідентичністю. Таким чином, Віктор Андрійович правий у тому, що для прогресу важливі не стільки природні ресурси, фабрики і заводи, скільки тип, структура і характер існуючих у суспільстві символічних зв'язків. Втім, це не означає, що варто всім жителям України заговорити українською мовою, засудити злочини комуністичного режиму та визнати подвиги вояків УПА, як відразу в країні зникнуть усі проблеми і ми автоматично опинимося в Європі. Радше навпаки, розвій національної культури є не самоціллю, а лише засобом для досягнення суспільної консолідації, толерантності, свободи. Засобом унікальним, і, як показала історія, найбільш ефективним, а в деяких випадках і єдиним.
Якби Ющенку вдалося уникнути політичних помилок, то в більш позитивному ключі оцінювалася б і його гуманітарна політика. Іншими словами, чим більше б люди переконувалися у покращенні їхнього щоденного життя, тим більш позитивно сприймалися б і його гуманітарні проекти.
Недостатньо видати указ про обов'язкове вживання держслужбовцями української мови в усіх державних установах, перед цим треба підняти престижність вживання української мови в публічному просторі, організувати курси української мови, зробити обов'язковою умовою просування по службовій драбині добре володіння державною мовою і т.д. В іншому випадку подібний документ здатний викликати лише посмішки та здивування. Адже, Україна не тільки не Росія, а і не США.
Можна припустити, що, позбувшись тягаря влади та необхідності лавірувати в такій нелюбій його душі політиці, в новій іпостасі Віктор Андрійович віднайде свою нішу в політичному та суспільному житті країни. Адже його політична безкомпромісність, орієнтація на цінності нації, незалежності, євроатлантичної інтеграції України суттєво розширили коло обговорюваних в українському суспільстві питань та внесли у колективну свідомість суспільства певний світоглядний струмінь уваги і поваги до всього національного. Велика його заслуга у збереженні колективної пам'яті українців про Голодомор.
На звинувачення у тому, що подібні розмірковування доведуть національну культуру і мову до маргінального стану, можна лише зауважити - робіть свою роботу професійніше, а не лише декларуйте, думайте перед тим, як говорити, доводьте до кінця почате, хоч інколи і все буде нормально і в країні, і з національною мовою і культурою.
