Віктор КАСПРУК
Перипетії президентської кампанії 2009-2010 років в Україні висвітлюють той факт, що колишнє радянське минуле залишається вагомим чинником вибору українського народу. Незавершене державне будівництво в Україні залишає велике поле для маневрів антиукраїнських сил різноманітних мастей: від Віктора Януковича до Наталі Вітренко. Існування можливості для політичних маневрів "п'ятої колони" вкотре доводить, що оптимізація державного будівництва, а також поточні процеси перетворень в Україні, вимагають формування чіткого бачення ролі та місця України в сучасному світі. Це бачення разом з послідовним аналізом динаміки взаємодії України з міжнародним середовищем могли б створити основу для модерної геополітичної стратегії для майбутнього України.
Сьогодні проблеми формування і реалізації цієї національної стратегії, точного визначення геополітичних пріоритетів та життєвих національних інтересів, а також проблеми стимулювання обізнаності української еліти з реальним місцем України в геополітичному світовому просторі, стають основним імперативом і вирішальним чинником історичного і політичного майбутнього України.
Проте можна сказати, що без формування політичної культури в Україні важко взагалі говорити про стабілізацію всього українського політичного середовища. На сьогодні ані серед українських, ані закордонних дослідників не існує єдиного підходу до трактування ані самої категорії "політична культура", ані її структурних компонентів, змісту та функцій. Дослідження самого поняття політичної культури в проекції її до української дійсності цілком може стати одним із основних інструментів дослідження політичних процесів і явищ в Українській державі.
Наразі за роки, котрі проминули після Помаранчевої революції, сталося так, що українці, які мали величезну довіру до Президента Віктора Ющенка, не вірять уже нікому. А на владу перестали сподіватися, якою б вона не була. Адже коли Віктор Ющенко формував свою команду ще на парламентських виборах, набираючи туди непоганих українських співачок, популярних телеведучих та ще купу випадкових людей, які подобалися йому особисто, проте мало розбиралися в політиці, стало цілком зрозуміло, що самого лише декларованого патріотизму замало. Потрібно іще розбиратися в поточних українських політичних реаліях і мати бійцівські навички для того, аби протистояти у Верховній Раді проросійськи орієнтованим політичним противникам. Не можна не визнати того, що Віктор Ющенко намагався багато чого позитивного зробити для України і дещо з цього таки йому вдалося, але він так і не спромігся, на жаль, зробити головного - не зумів чи не захотів сформувати команду політичних професіоналів, котрі не лише б уміли красиво говорити, але й бачити стратегічні історичні перспективи Української держави.
Власне, інтерес до проблеми формування політичної культури передусім зумовлений необхідністю виявлення засобів і механізмів досягнення політичної стабільності в Україні та суспільно-політичного розвитку держави за допомогою аналізу глибинних, емоційних і соціально-психологічних зв'язків між членами політичних спільнот і формами правління. На жаль, великою мірою політична українська культура ще містить у собі рудименти багаторічної радянської пропаганди, осколки якої міцно засіли в голови частини українських громадян. Адже ті, хто збираються на президентських виборах 17 січня віддати свої голоси за Віктора Януковича - це саме вихованці радянської системи і комуністичної партії, хоча багато хто із них навряд чи захоче це публічно визнати.
Якщо ж розглядати політичну постать Віктора Януковича, то можна зробити висновок, що здебільшого за нього збираються голосувати виборці з "особливими інтелектуальними потребами". Адже якщо навіть припустити, що їх абсолютно не цікавить дуже специфічне минуле цього політика, то виступи сьогоднішнього проФФесора і колишнього завідувача автобазою не можуть не розсмішити. Його агресивне невігластво, підкріплене надзвичайним апломбом і політичною агресивністю, не починається і не закінчується на Анні Ахметовій.
Тонкий знавець творчості Ахметової, Віктор Янукович так само знає і російську літературу, в якій він розбирається приблизно так, як і в усьому іншому. Нещодавно в архівах однієї із київських радіостанцій було виявлено запис його виступу, де він намагався торкнутися творчості Івана Крилова, а саме його байки "Кіт і Повар". На одному зі своїх виступів перед фанатами Віктор Федорович за допомогою залу зміг буквально за 5 секунд сформулювати народну мудрість. Критикуючи прихильників Ющенка, Віктор Федорович сказав: "Любі друзі слухають ... як кажуть ... прислів'я є таке ... як ... О! А Мишка слушает, да ест", - під бурхливі оплески проголосив говорив Янукович. І хоча із залу йому прихильники буквально прокричали підказку "Васька", але наш неперевершений інтелектуал таки ризикнув процитувати Крилова напам'ять по-своєму.
Знаменно, що колишній президент України Леонід Кучма був набагато розумнішим. У того хоча б вистачило розуму зрозуміти, що він не на своєму місті. І тому він напивався буквально ледь не щодня. А Янукович, не дивлячись на увесь свій інтелектуальний багаж і розумові "здібності", пре до президентського крісла, як танк, і йому видається, що цього разу його ніхто і ніщо вже не може зупинити.
Кожен член українського суспільства в процесі соціалізації і свого дорослішання направду формується як соціальна істота і вже в цій якості інтегрує основні характеристики панівної в суспільстві соціокультурної системи. Проте водночас кожен індивід є носієм політичної культури у тій мірі, в якій він соціалізується в умовах даної конкретної соціальної спільноти, і з цієї точки зору політична культура є інтегральною частиною соціокультурної системи. Засвоюючи та інтегруючи панівну в даному суспільстві політичну культуру, окрема людина включається в багатогранний і динамічний процес соціально-політичних відносин, здійснює акт самовідтворення себе як політико-культурної істоти.
Таким чином, за відсутності домінуючої української політичної культури і наявності одночасно на її теренах, окрім українців, осіб з ментальністю "радянської людини" чи малороса дуже важко говорити про остаточне формування політичної культури в Україні. Оскільки політична культура - це система відносин і одночасно процес виробництва та відтворення складових її елементів у ряді поколінь, котрі змінюють одне одного. Це явище динамічне і воно постійно збагачується історією у своєму змісті і формах. Явище, котре чутливо реагує на зміни в реаліях навколишнього світу.
Великою бідою для формування справді української політичної культури стало інформаційне домінування російськомовного контенту на телебаченні і радіо. Адже дуже важко повірити у те, що коли людина постійно змушена перебувати у нав'язаному їй російськомовному середовищі, до якого ще можна додати переважаючу російськомовну пресу в Україні, то вона формуватиметься саме як український патріотично налаштований громадянин.
Оскільки, політична культура включає в себе ті елементи і феномени суспільної свідомості, а в більш широкому плані - духовної культури тієї чи іншої країни, котрі пов'язані із суспільно-політичними інститутами і політичними процесами. І які чинять значний вплив на формування, функціонування та розвиток державних і політичних інститутів, надають значимість та напрямок політичному процесу в цілому та політичної поведінки широких мас населення зокрема. Отже: чужомовне і, по суті, чужокультурне політичне середовище гальмує процес становлення домінуючої української політичної культури в Українській державі.
Адже, подібно до того, як культура визначає і прописує ті чи інші форми і правила поведінки в різних сферах життя та життєвих ситуаціях, політична культура визначає і прописує норми поведінки та правила гри в політичній сфері. Якими є ці правила і норми, ми вже багато разів мали змогу пересвідчитися на власному досвіді, починаючи від 1991 року. Адже якщо в країнах західної демократії політична культура дає окремій людині керівні принципи політичної поведінки, а колективу - систематичну структуру цінностей і раціональних аргументів, то в Україні часів затяжного політичного протистояння між прихильниками її українського шляху і тими, хто підтримує відновлення статусу України як московської колонії, поведінка прихильників Москви, як правило, залишається поза будь-якими правилами і націлена лише на одне - знищення незалежної Української держави.
Якщо подивитися на те, що робить Юлія Тимошенко, то вона сьогодні дуже і дуже є далекою від тієї легендарної французької героїні Жанни Дарк, іменем якої її охрестили колись у народі. Вся політична діяльність Тимошенко зводиться лише до її намагання якнайшвидше "осідлати владу". Маючи від природи непересічні розумові здібності і феноменальну політичну інтуїцію, вона бореться зі своїм союзником-опонентом Віктором Ющенком, дотримуючись лише свого основного принципу - "Карфаген мусить бути зруйнованим".
І в цьому сенсі Тимошенко мало цікавить той факт, що після цієї затяжної битви двох політичних титанів Україну можуть захопити "політичні варвари", після взяття якими столичного Києва усе колишнє правління президента Леоніда Кучми може в подальшому видатися ні чим іншим, як вершиною демократії. Але Юлія Тимошенко думає лише про сьогоднішній день. І її мало хвилює, що ж буде з Україною завтра - тобто в 2010 році. Коли всі податки "вибиті" з бізнесу на рік вперед.
Не менш екзотично виглядає акккадемік Володимир Литвин. Ставши повторно спікером Верховної Ради, він всі сили кинув на те, аби виглядати перед потенційним електоратом як абсолютно нейтральна фігура і «найменше політичне зло». Литвин дуже хитро розпорядився своїми політичними бонусами, проте наперед знаючи свій непрохідний статус, він з усіх сил намагається зберегти себе і свою політичну силу у великій політиці. Будучи на початку 2000-их років головою адміністрації президента Леоніда Кучми, він свято вірить у свою політичну зірку, але, як показав увесь подальший його політичний досвід, без підтримки всієї державної машини і Леоніда Кучми Володимир Литвин не здатен просунутися далі спікера парламенту. Тому 2010 рік цілком може стати для нього фінішем всієї його політичної кар'єри.
Сьогоднішнє розбалансування українського політичного простору є наслідком троянських дій "радянських людей", котрі ще залишилися на території України і які з усіх сил прагнуть вивести українську націю на пряме підпорядкування Кремлю. Водночас, основні цінності політичної культури мають першорядне значення для життєздатності та збереження наступності будь-якої суспільно-політичної системи, оскільки їхнє завдання полягає у формуванні прихильності даній системі, а норми мають на меті інтегрування соціальних систем. Крім того, вони включають у себе не тільки ціннісні компоненти, але й особливі форми орієнтації людей у певних функціональних і ситуаційних умовах.
За сучасних українських політичних реалій політичну культуру можна правильно зрозуміти лише в тому випадку, якщо розглядати її як нерозривну частину більш широкої загальнонаціональної української культури. У цьому випадку культура являє собою структуру певної сукупності значень, за допомогою яких люди формують свій досвід. А виходячи з того, що політика є однією із головних публічних сфер, в яких розкриваються ці значення, можна виокремити значення, котрі мають відношення до світу політики.
Ці значення, котрі складають політичну культуру, є тісно пов'язаними із загальнонаціональною українською культурою, соціокультурними, національно-історичними, релігійними, національно-психологічними традиціями, звичаями, стереотипами, міфами та установками. А самі фундаментальні компоненти української національної культури дуже впливають на формування системи політичних переконань і політичної культури українців в цілому.
В якомусь сенсі політична культура встановлює певні рамки, в яких члени суспільства визнають законність існуючої форми правління, відчувають себе політично дієздатними та висловлюють згоду з діючими в країні правилами гри. Рамки, в яких переконання, емоції, норми і цінності проявляються в політичних процесах і політичній поведінці, і самі по собі складають найважливіший компонент української політичної культури. Також вони включають певні орієнтації та установки людей щодо існуючої системи в цілому, і щодо її інститутів та найважливіших правил гри, а також основоположних принципів взаємовідносин окремо взятої людини, суспільства і держави.
Ці компоненти зумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними та іншими довготривалими чинниками та характеризуються відносною стійкістю, живучістю й постійністю, повільно піддаються змінам в процесі глибоких зрушень в суспільному бутті. При цьому стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи залежать від ступеня співвідношення та відповідності її цінностей цінностям політичної культури.
Цілком можна сказати, що президентські вибори в 2010 році є останньою можливістю для реваншу старої радянської системи над новою українською. Тому за всіх видимих і невидимих недоробок і недоліків президентства Віктора Ющенка випадає так, що в 2010 українцям більше немає за кого голосувати. Адже двоє його непримиренних опонентів готові перевернути Україну, як це колись зробив у царській Росії Володимир Ленін, щоб лише дорватися до омріяної влади. Очевидно, що перший термін перебування Віктора Ющенка на президентській посаді має багато недоліків. Але найбільшим видимим позитивом стало те, що Україна не збилася на манівці з українського курсу і продовжує просуватися у бік об'єднаної Європи.
Якщо українцям вдасться успішно пройти цей етап чергових випробувань і вистояти у горнилі політичної боротьби за подальшу долю України, то закріплені здобутки в подальшому нададуть реальний шанс для формування стійкої політичної культури в Україні, котра набуде імунітету до можливого комуністичного реваншу. Очевидно, що у 2010 році Україна постане перед не менш доленосним вибором, аніж в 1991. І головне, щоб українські виборці зробили свій усвідомлений демократичний вибір.
