Дмитро РОМАНОВСЬКИЙ
За менш як півроку один із них стане главою Української держави і отримає можливість переформатувати політичний розклад на власний смак. Інші - програють. Втім, як слушно зауважив Ян Флемінг, потенціал поразки містить в собі не менший потенціал перемоги. Від того, як швидко аутсайдери майбутніх виборів адаптуються до програшу і сформулюють модель подальшої поведінки залежить не лише їхнє особисте майбутнє, але й, почасти, політичне обличчя країни в середньостроковій перспективі.
Вочевидь, серед сьогоднішніх претендентів на пост президента є чимало таких, які розглядають участь у президентських перегонах як певний тактичний крок, не сподіваючись на перемогу навіть теоретично. Ці політики вже зараз будують комбінації, покликані наблизити їх до влади в майбутньому. Але сьогодні предметом нашої уваги будуть гравці, які не лише вірять у власну перемогу, але й мають реальні шанси покрасуватися під президентським штандартом.
Шпагат для Віктора Федоровича Януковича і Партії регіонів.
Для головного опозиціонера країни будь-який результат виборів президента принесе задоволення. Або - статус глави держави, подолання «комплексу-2004» і встановлення жорсткої влади в рідній партії (включно з солодкою розправою над тими, хто намагався раніше здати В.Ф. «у тираж»). Або - майже напевно почесне друге місце і... вихід на пенсію. Звичайно, Януковичу абстрактно хотілося б виграти, але його риторика і поведінка впродовж останніх місяців (згадайте хоча б його не дуже очікуване зізнання про те, що нормальна людина політикою займатись не може) свідчить про те, що голова Партії регіонів стомився. Стомився до краю. Тому про яку-небудь тактику персонально для нього у разі програшу в січні 2010-го говорити не доводиться. Якщо він програє, йому потрібно негайно іти у відставку з партійної посади і спокійно займатися полюванням десь на Закарпатті. Якщо цього не станеться, то сам Янукович буде приречений повільно вмирати як політик, а Партія регіонів чим далі, тим більше втрачатиме можливість отримати наступні перемоги - на виборах до місцевих рад, парламентських і вже наступних президентських перегонах.
Зрозуміло, що у ПР про це не можуть не задумуватися. В принципі, у Партії регіонів в разі програшу їхнього кандидата є всього дві можливі парадигми розвитку.
Перший варіант - прогресивний. У разі програшу на президентських виборах цій партії потрібно буде запропонувати суспільству нове, модерне обличчя, яке - в ідеалі - користуватиметься певною повагою не лише серед фанатичних противників НАТО та українського націоналізму. Новий лідер Партії регіонів повинен стати толерантним опонентом новообраного глави держави, зробити необхідну паузу в агресивній критиці опонентів та сформулювати нові партійні меседжі, спрямовані на одержання політичних дивідендів в майбутньому. Це повинен бути типаж Девіда Камерона - лідера англійських консерваторів, якому вдалося зробити свою партію затребуваною виборцями після років перебування на почесному - але все ж другому - місці в британському політикумі.
Перезавантаження Партії регіонів повинно обов'язково супроводжуватися наближенням цієї політичної сили до умовного ідеологічного «центру», відмовою від спекулятивних та скандальних тем на кшталт протидії військом навчанням ВМС України із НАТО, проголошенням російської мови офіційною на регіональному рівні і т.п. Іншими словами, ПР повинна уступити крайній «проросійський» фланг політичної боротьби маргіналам подібним до ПСПУ та «Руського блоку», щоб самій не скотитися в прірву політичного маргінесу. Прогресивний сценарій розвитку Партії регіонів сутнісно полягає в тому, щоб стати нарешті державницькою силою всеукраїнського масштабу, нехай і з певною проросійською орієнтацією.
ПР також доцільно обмежити соціально-популістську (соціалістичну) риторику та орієнтуватися на підтримку не лише крупного, але й малого та середнього бізнесу, високого менеджменту та роботодавців, тобто обережно наближатися до свого природного - з точки зору біографії основних партійних гравців - статусу правої, в економіко-ідеологічному розрізі, партії. Вихід із вкрай переповненої соціалістичної ніші може дати Партії регіонів додаткові можливості в майбутньому.
У разі, якщо цей сценарій буде реалізовано, оновлена Партія регіонів (між іншим, тут варто було б задуматися й про масштабний ребрендинг, включно із зміною назви партії) може вже за один-два роки підготуватися до участі в виборах до місцевих рад, утвердитися на них як загальнонаціональна політична сила (сформувавши 2-3 міноритарні фракції в західноукраїнських областях), й таким чином сформувати необхідний плацдарм для перемоги на виборах до парламенту.
Регресивний варіант. Ідеологічну владу в Партії регіонів після програшу на президентських виборах захоплюють максимально проросійсько орієнтовані партійці та прихильники жорсткої критики новообраного глави держави вже з перших днів його правління (так звані «яструби»). Як наслідок, відбувається незворотній електоральний відкат регіоналів - партія повністю витісняє ультралівих вітренківців та їм подібних, і, певною мірою комуністів, але здає колосальні позиції в центрі (де, до того ж, на повну силу запрацюють Арсеній Яценюк та Сергій Тігіпко). Жорсткість опонування новому президентові відвертає, у свою чергу, й певний відсоток поміркованих прихильників ПР.
Після цього Партія регіонів вже буде позбавлена можливості повернення на втрачені ідеологічні рубежі впродовж щонайменше кількох міжвиборчих періодів, що, зумовить погіршення позицій під час усіх наступних виборчих кампаній. При цьому, Партія регіонів й надалі залишатиметься достатньо впливовим політичним гравцем, гарантовано матиме фракцію в парламенті, де виступатиме ключовим опонентом ультраправих (ВО «Свобода») та матиме представництво у місцевих радах у східних та південних областях України та в Криму. Але при цьому про серйозне представництво в уряді, а тим паче, про його самостійне формування доведеться забути на довгі роки.
Читайте також:
